Чому українським металургам потрібно інвестувати в розвиток — Погляди

Останнього разу було надто боляче, щоб ризикувати знову

У 2018 році інвестиції українських металургійних компаній в сталевий сегмент сягнули близько $800 млн ($37 на тонну сталі). Це максимум з 2013 року. Цього року вітчизняні сталеливарники планують збільшити капінвестиції в сталевий сегмент на 40%, до понад $1,1 млрд ($51 на тонну сталі).

Багато це чи мало – можна судити за середньосвітовими показниками. Так, у 2018 році інвестиції світових виробників становили в середньому $54,5 на тонну сталі, в 2014-2018 роках – $50,5. Тобто наші рекорди – це нормальні для світових компаній рівні.

Зростання обсягу інвестицій в останні два роки можна пояснити тим, що в період непростих для металургії 2014-2016 років галузь виявилася недоінвестованою. За ці роки середній показник CAPEX на тонну сталі становив $19, що в 2,5 раза менше, ніж у середньому в світі за той самий період.

Чому такий великий розрив між нашими підприємствами і світовими за рівнем інвестицій? Перше, що спадає на думку і що ми часто чуємо – різні умови доступу до капіталу. Це важливий фактор, але ще важливіший, на мій погляд, – перевантаженість українських компаній боргами після 2011-2013 років. В умовах погіршення кон’юнктури на ринку та зниження прибутковості компанії галузі зіткнулися з проблемою обслуговування боргів. Це стосується всіх – ІСД (розпродає активи), «Метінвест» і Ferrexpo (успішно реструктуризували свої борги), «Інтерпайп» (нещодавно зміг укласти угоду про реструктуризацію). Нарощувати інвестиції в таких умовах було неможливо.

Загалом така проблема спостерігалася у багатьох світових компаній, але вони – і тут цей аргумент уже є критичним – мали доступ до капіталу для здійснення рефінансування.

Не можна не сказати і про конфлікт на Донбасі. Це стало шоком як для галузі, так і для всієї економіки України. До 2014 року активно розвивалися ЄМЗ і Алчевський МК, які залишилися на окупованій території. Результати тих інвестицій виявилися недоступними.

Що далі?

Заявлений на 2019 рік рівень інвестицій українських компаній – це рекорд з 2008 року в абсолютній сумі, а в розрахунку на тонну сталі – взагалі тягне на історичний максимум. Це відбувається в ситуації, коли попит на сталь стагнує, Китай серйозно сповільнюється, ризики настання рецесії в США до кінця 2021 року оцінюють у 74%. Масла у вогонь додають торгові війни.

Деякі світові публічні компанії реагують на зростаючі ризики скороченням інвестиційних планів. Наприклад, у Tata Steel в очікуванні подальшого погіршення кон’юнктури на ринку заявили про зниження плану з інвестицій у 2019/2020 фінансовому році на 30%. Бразильська Gerdau Group знизила свій план з інвестицій на 2019 рік на 18%.

Це раціональний підхід – не форсувати інвестиційні витрати в умовах наростання ризиків. Проте українські компанії вчиняють по-іншому. Чому? Позаду в нас кілька років з недостатнім обсягом інвестицій, а попереду – слабкий ринок і висока конкуренція на експортних напрямках. Тому для виробників з України не все так однозначно:

1. Підтримка конкурентоспроможності. Масштабні інвестиційні плани на 2019-2020 роки озвучили наші прямі конкуренти – російські компанії: «Северсталь» – $1,4 млрд на рік, НЛМК – $900 млн в рік. Це майже як уся вітчизняна галузь.

Російські компанії можуть дозволити собі інвестувати багато, оскільки заробляють більше за всіх у світі. Для українських виробників скоротити інвестиції в таких умовах – втратити позиції на ринку.

2. Ліквідація відставання. Якщо порівняти наші інвестиції із середньосвітовими, то вийде, що вітчизняна металургійна галузь недоінвестована на $3 млрд (якщо рахувати з 2014 року). Слід зазначити, що більша частина CAPEX у 2014-2018 роках припала на проекти підтримки. Наприклад, у підприємств «Метінвест Холдингу», який розкриває цю інформацію в річних звітах, це в середньому 74% у цей період. В інших компаній ситуація не краща.

3. Відповідність стандартам. Сталева галузь бореться за зниження викидів CO₂, що вимагає додаткових інвестицій. Глава World Steel Association заявляв про те, що нерівність у тарифах за викиди на регіональному рівні, зумовлена різними механізмами тарифоутворення, призводить до порушення чесної конкуренції на ринку. Чесна конкуренція, за його словами, має бути відновлена шляхом втручання держави. Це означає, що компанії повинні вже зараз інвестувати в досягнення відповідності міжнародним стандартам, щоб бути конкурентоспроможними в майбутньому.

Висновок

Українським компаніям для ліквідації відставання і збереження конкурентоспроможності доводиться йти на ризик і зберігати високі обсяги інвестицій, причому в умовах зниження інвестиційної привабливості України. Так, показник індексу інвестиційної привабливості України, що розраховується Європейською Бізнес Асоціацією, за підсумками І півріччя 2019 року знизився до 2,85, хоча протягом 2017-2018 років не опускався нижче 3.

Виходить дещо ірраціонально. Але, цитуючи класика, «немає нічого більш руйнівного, ніж раціональна політика інвестицій у нашому ірраціональному світі».