Начальник управління охорони навколишнього середовища групи «Метінвест» – про екологічну політику держави

GMK Center продовжує серію публікацій, присвячених темам промислової екології та сталого розвитку. Цього разу редакція попросила дати експертну оцінку профільного фахівця групи «Метінвест».

Українська металургія випереджає інші галузі промисловості за видатками на охорону навколишнього природного середовища. За даними Державної служби статистики, в 2019 році витрати металургійних і залізорудних підприємств на охорону навколишнього природного середовища зросли на 21,5% в порівнянні з 2018 роком – до 16 млрд грн.

Всього в 2019 році українські підприємства відрахували у держбюджет 3,9 млрд грн тільки екологічного податку. Це на 40% більше в порівнянні з попереднім роком.

Однак питання розподілу коштів зібраного екологічного податку досі викликають нарікання бізнесу й місцевих громад. Запуск національної схеми торгівлі квотами на викиди парникових газів затягується. Відповідно, зростають ризики застосування Євросоюзом до української продукції вуглецевого податку – Carbon Border Adjustment Mechanism.

Владислав Варнавський, начальник управління охорони навколишнього середовища групи «Метінвест», розповів GMK Center про те, хто залишиться на ринку після впровадження Carbon Border Adjustment Mechanism, про баланс батога і пряника у відносинах бізнесу й держави та про інвестиції компанії в екологічні проекти.

Ширина вектора

Владиславе, на Ваш погляд, в Україні є цілісна екологічна політика?

– Якась політика є. За 29 років сформувався законодавчий пласт, який визначає наш рух відповідно до міжнародних зобов’язань. Але сказати, що ця політика цілісна й тим більше збалансована, я не можу. Кожна нова влада приносить нам зміни, причому не лише після виборів, а й із заміною міністрів. Політика при цьому сильно коливається.

У Міністерстві захисту довкілля і природних ресурсів залишилося мало людей, які працювали там хоча б кілька каденцій міністрів. Зрозуміло, що напрямок задає законодавча база, але саме міністерство формує політику та відстежує міжнародні зобов’язання. Я вважаю, що ми кудись рухаємося й більш-менш цілеспрямовано. Вектор є, але він дуже широкий.

Влада має сформувати більш цілісну стратегію?

– Цілісність залежить від наступності. Добре було придумано запровадити в міністерствах позиції державних секретарів, які були «хранителями сакральних знань» про напрацювання попередніх колег. Коли всіх змінюють, починаючи із заступників міністра й закінчуючи директорами департаментів, має залишатися хтось, хто розповість новачкам, що вже було зроблено, щоб не повторювати дурниці знову. Все-таки ми давно перебуваємо в полі міжнародних зобов’язань.

Наскільки українські підприємства металургії відстають від європейських за екологічністю виробництва?

– За суб’єктивними оцінками, у нас розрив з підприємствами найближчих до нас Польщі чи Чехії приблизно 10-15 років. Ми почали наприкінці 1970-х – початку 1980-х років, коли були прийняті Стокгольмська конвенція про транскордонний вплив на атмосферне повітря та протоколи до цієї Конвенції. Радянський Союз, як повноправний член ООН, ратифікував ці документи й почав щось впроваджувати.

Але ми добре пам’ятаємо, як в ті роки все впроваджувалося, особливо стосовно міжнародних зобов’язань. А ось наші зарубіжні колеги сприйняли все серйозно. Так і виник цей розрив.

До розвалу Радянського Союзу ми підійшли на абсолютно різних позиціях. У нас були важкі часи, було не до екології. Україна завжди щось робила, але розрив не скорочувався, оскільки європейські колеги теж ішли вперед. Ми постійно намагаємося їх наздогнати, але ніяк не виходить. Якісний стрибок вперед можливий, але вимагає надзусиль.

Що потрібно для цього зробити?

– Якщо Україна бачить себе за образом і подобою Європи, тих самих Чехії та Польщі, отже, потрібно запозичувати досвід цих країн. Вони теж вийшли із соцтабору, теж відставали від більш розвинених сусідів, але докладали додаткових зусиль, щоб скоротити відставання. Наприклад, у Чехії на державному рівні прийняли програми й створили спеціальні фонди, за допомогою яких держава підтримує свою промисловість.

Разом із впровадженням нових екологічних вимог держава має створювати нові важелі, нові стимули та мотиваційні інструменти, в тому числі фінансові, для підтримки виробників. Щоб, з одного боку, тримати їх у тонусі та стимулювати виконувати нові норми. А з іншого – треба, щоб вони остаточно не розвалилися та продовжували забезпечувати суспільство робочими місцями, податками та іншими благами. Саме цей баланс і має бути метою держави. В Україні я такого балансу не бачу.

А якщо не докладати надзусиль і залишити все як є?

– Якщо не витрачати гроші на екологічні покращення, то ми зможемо вигравати за собівартістю. Але так ми втратимо ринки.

Раніше можна було посилатися на китайців, у яких все було набагато гірше. Але тепер Китай виходить вперед з новими, більш жорсткими, ніж у Європі, вимогами, з більш просунутими технологіями, які вже складно повторити в наших умовах і з нашими ресурсами. Тому ми маємо модернізувати наші підприємства.

Як держава зможе скоротити цей розрив і стимулювати екологічну модернізацію металургійних виробництв?

– Насамперед слід запозичувати досвід інших країн, які вже пройшли цей шлях. По-друге, державі варто разом з бізнесом розробити загальні правила гри. Зараз ми бачимо гру в одні ворота: новий уряд намагається підлаштувати законодавчу базу під європейські вимоги й намагається зробити все як можна швидше. Однак є закони ринку, закони фізики і, врешті-решт, зовнішні чинники. Як-от, наприклад, пандемія COVID-19. Я вважаю, що держава має сісти за стіл переговорів з бізнесом і відкрито обговорювати варіанти.

Цілі й засоби

Як ви ставитеся до ідеї використовувати 70% екологічного податку на природоохоронні проекти самих підприємств?

– Безперечно, гроші екоподатку краще спрямовувати на зменшення шкідливого впливу на довкілля. Ця ідея неодноразово була реалізована, причому не лише в європейських країнах, а й в Україні. На жаль, зараз кошти зібраного екоподатку йдуть у «чорну діру» – до загального бюджету.

Що це означає?

– Це означає, що ми цими грошима підтримуємо охорону здоров’я, систему освіти, військо, поліцію. Усе це правильно й добре. Але виникає питання: якщо ми таким чином підтримуємо бюджет, то чи буде зацікавлений той самий середньостатистичний поліцейський або вчитель у тому, щоб скорочувалося фінансування? Навряд чи. Виходить, що підприємства не повинні скорочувати викиди. Вони мають працювати на тому самому рівні й викидати стільки ж, щоб бюджет виконувався. Мотивація у цього податку стає абсолютно протилежною його первинному змісту.

Можна, звісно, підвищити ставку екологічного податку ще раз. Тоді за менших викидів вийде та сама сума. Але в цьому процесі є межа. Питома вага екологічного податку у ВВП України вже зараз у шість разів вища, ніж у середньому по ЄС.

В Україні були прецеденти правильного використання коштів екоподатку?

– Ще в 1990-х – на початку 2000-х у нас проводився так званий еколого-економічний експеримент, коли гроші екоподатку (тоді він називався «плата за забруднення») спрямовували на підприємства для використання. Не всі впоралися із цим завданням, багато підприємств або витрачали гроші на щось інше, не пов’язане з екологією, або взагалі намагалися не використовувати, щоб до них потім не чіплялися правоохоронці.

Однак, наприклад, Маріупольський меткомбінат ім. Ілліча свого часу ці гроші успішно освоїв. Він придбав шість великих французьких фільтрів для агломашин, і ці фільтри використовуються досі. Вони дають необхідну за законодавством норму та працюють майже без збоїв.

Тому я вважаю ініціативу щодо використання екоподатку на підприємствах правильною, потрібною, але лише за умови, що левова частина коштів має залишатися в руках місцевих громад. Щоб ті люди, які живуть поруч із забрудненням, могли самі вирішувати.

Як це має працювати?

– Наприклад, ми хочемо зменшити викиди з труби сусіднього заводу й виділяємо гроші підприємству. Громада контролює їх розподіл, саме вона приймає або не приймає проекти, які проходять і через процедуру оцінювання впливу на довкілля, і через механізм публічних слухань. Ці механізми вже використовуються, але поки що немає законодавчого рішення, яке звело б їх у єдиний процедурний ланцюжок.

Квоти на повітря

Як ви оцінюєте прогрес України у впровадженні системи торгівлі квотами на викиди парникових газів?

– Україна рухається цим шляхом доволі швидко. У нас є прийнятий закон, є проекти постанови Кабміну, є підзаконні акти, що описують деталі цієї системи. Ми навіть брали участь зі своїми підприємствами в пілотному проекті за ініціативою Світового банку з формуванню квот для підприємств. Тобто ми просуваємося, у нас термін до 1 січня 2021 року. До кінця наступного року система буде апробована в тестовому режимі. Думаю, вона вже буде потроху запускатися наживо, напевно, в 2022 році.

Як ця система вплине на підприємства?

– Поки що складно прогнозувати. Усе залежатиме від квотування, від систем обліку. Зараз кожне підприємство гірничо-металургійного комплексу має свій умовний коефіцієнт для розрахунку викидів парникових газів. І він може дуже відрізнятися на різних підприємствах. Це не якась махінація, це історично сформований факт. Але в 2021 році все прийде до єдиної системи координат, і можливі зміни як в один, так і в інший бік. Причому значні: цифра обсягу викидів може змінитися в 1,5-2 рази лише через зміни методики розрахунку.

Як це вплине на ринок торгівлі квотами загалом, сказати складно. Від обсягу викидів залежатиме ціна квоти, а отже, собівартість і ціна виробленого товару. Наші законодавці прагнутимуть наблизити цю ціну до європейської, щоб ми могли свою систему рано чи пізно з’єднати з європейської єдиною системою. Але українська система може цілком спокійно автономно існувати ще ціле десятиліття. Тому треба робити висновки за результатами першого року, за роботою в тестовому режимі без фінансування, щоб зрозуміти, як зміниться цей ринок, і врегулювати його.

Якими наслідками для «Метінвесту» загрожує перегляд внеску України у виконання Паризької угоди?

– Усе залежить від позиції країни. Під час підписання Паризького угоди була взята висока планка. Вона, на мою думку, була прийнята для зовнішнього ефекту, а не для якоїсь скрупульозної технічної роботи. Паризька угода спочатку відрізнялася від Кіотського протоколу, який працював раніше. До Паризької угоди були якісь технічні та економічні механізми взаємодії країн, а Паризька угода – це лише угода. Тобто просто добра воля окремих держав, які погодилися робити щось для порятунку клімату. Але хтось підійшов серйозно, впорався з домашнім завданням, підготував точні розрахунки, а хтось прийшов з емоціями та надіями.

У проектах, які ми розглядали спільно з урядом, поки що багато ідеального: вони засновані на макропрогнозах, які передбачають шалене зростання ВВП, розвиток всіх галузей і таке інше. Цього ми не спостерігаємо вже багато років. По-хорошому, нам би трохи стримати свої амбіції та бути більш реалістичними. Тому ми сподіваємося на перегляд цих зобов’язань.

Компанія вже планує якісь додаткові інвестиції для зниження викидів парникових газів або поки рано про це говорити?

– З парниковими газами не так, як з викидами забруднюючих речовин: ми побудували фільтр, і одразу стало краще. Тут усе набагато складніше, тому що основним джерелом освіти СО2 є паливо, що містить вуглець. Альтернатива у вигляді водню тому й набуває популярності, що у разі зміни палива ми повністю позбавимося викидів парникових газів. Однак зробити це не так просто. Доменну піч не закриєш фільтром, щоб вона припинила викидати парникові гази.

Ми плануємо етапи наближення до найкращих практик, підвищуючи енергоефективність шляхом заміщення одних ресурсів іншими, більш природними. Скажімо, біомасою. Це не змінить картину глобально, але принаймні покращить нинішній стан.

Плата за вуглець

Наскільки Україна готова до можливого застосування країнами Європейського Союзу Carbon Border Adjustment Mechanism?

Carbon Border Adjustment Mechanism – «плата за вуглець» для товарів, вироблених за межами ЄС – важлива для тих, хто експортує продукцію до ЄС. Металургія, сільське господарство – це саме той випадок.

Звісно, ми розуміємо європейців. Вони давно несуть витрати, пов’язані з викидами парникових газів, і хочуть усе компенсувати. У тому, що цей механізм запустять, сумнівів немає. Про масштаб поки що судити складно.

Хотілося б, щоб наші європейські партнери розуміли, що якщо Україна використовує систему торгівлі квотами всередині держави, то це вже фінансове навантаження. І два механізми одночасно працювати не повинні. Тим більше якщо у нас, не дай Боже, й надалі застосовуватиметься ще й податок на викиди парникових газів. У нормальній державі має бути щось одне. Інакше вийде, що підприємства платять податок на викиди, а крім того, платять за квоти на них. Якщо буде ще й Carbon Border Adjustment Mechanism, він просто доб’є бізнес.

Тому є надія, що ми зможемо продемонструвати конкретні дії та кроки щодо впровадження системи торгівлі викидами. Звичайно, абсолютно імовірний сценарій, коли ніхто не візьме до уваги ці аргументи, і залишаться і Carbon Border Adjustment Mechanism, і система торгівлі викидами в Україні, і окремо екологічний податок.

Владиславе, який з варіантів, на Ваш погляд, найбільш реалістичний?

– Напевно, це все-таки існування нашої української системи за умови зниженого рівня платежів згідно з європейським механізмом. Не думаю, що європейці повністю від нього відмовляться. Їм потрібно якось стимулювати нас, щоб ми не відійшли від прийнятої стратегії.

А щодо податку я нічого не можу сказати. Є два варіанти: або екоподаток, або система торгівлі квотами та Carbon Border Adjustment Mechanism. Потрібно вибирати!

Найкращі методи

В Україні за прикладом ЄС планується імплементація найкращих доступних технологій і методів управління у сфері контролю за забрудненням довкілля. Наскільки «Метінвест» готовий до впровадження нових стандартів?

– До впровадження стандартів ми, як піонери, готові завжди. Адаптація – вже звичний для нас процес. Питання в іншому: наскільки жорсткими будуть ці стандарти? І якими будуть наші можливості з їх впровадженню.

Візьмемо механізм найкращих доступних технологій і методів управління (НДТМ), який закріплений Директивою 2010/75/ЄС. Є цілий розділ цієї директиви, який дозволяє державам створювати можливості відступати від норм – тимчасово відступати, щоб встигнути модернізувати своє виробництво. Тобто якщо держава підійде до питання збалансовано, то проблем у промисловості не буде.

Однак якщо уряд збереже амбітну політику й буде посилювати норми занадто швидко, ми зіткнемося із серйозними проблемами. У європейських країнах ці найкращі технології теж впроваджувалися поетапно, були передбачені періоди адаптації по 4-6 років. Якщо ми говоримо про впровадження одразу цілого комплексу, то, я вважаю, відступів має бути набагато більше, може йтися про 10-15 років.

Ви вже підраховували, які додаткові інвестиції вам знадобляться?

– Ми ще не закінчили цю роботу. Але це будуть великі гроші. З досвіду можу сказати, що є якась фізична межа. Як у будь-якої труби є пропускна здатність, так само й в інвестиційного процесу є гранична можливість освоювати фінансування. Якщо ми поставимо собі за мету освоїти ці кошти за пару років, то, напевно, фізично не зможемо цього зробити, враховуючи, що підприємствам потрібно ще й працювати. А якщо ми ефективно розподіляти ці процеси за строками, то вийдемо на ті самі 5-10 років, які потрібні для адаптації.

Проблема виконавця

Якщо говорити про проекти екологічної модернізації вашої компанії, з яким проблемами стикається «Метінвест» під час їх реалізації?

– Ще на етапі планування проекту ми іноді стикалися з тим, що навіть у сфері екології проекти сильно затиснуті державним регулюванням. Ми прагнемо до жорстких європейських норм, але чимало українських стандартів не менш жорсткі. Наприклад, оксид вуглецю (СО) – чадний газ – в Україні нормований набагато жорсткіше, ніж у Європі.

У 2006 році, коли приймали норму по СО, її взяли з німецького довідника з найкращих доступних технологій для теплоелектростанцій. На відміну від німців, які застосовують для різних галузей різні норми викидів чадного газу, в Україні застосували цю норму до всіх. Проблема в тому, що цей компонент нерозривно пов’язаний з використанням палива. Чим більше палива спалюється, тим більшими є викиди СО. Але у металургів або цементників у виробництві є інші джерела цього компонента, не пов’язані безпосередньо з паливом або з якістю горіння.

Були випадки, коли ми залучали найкращих європейських виробників обладнання, які будували фабрики в Австрії, в Німеччині та гарантовано досягали всіх норм. Але отримавши від нас техзавдання, вони відповідали, що такі норми виконати не можуть. Вони не брали на себе гарантійні зобов’язання щодо цих компонентів. Ми намагаємося з цим якось боротися, але законодавче поле вже сформовано, і його складно міняти.

Є ще одна проблема – проект реалізують підрядники, яких ми наймаємо за місцем. Неможливо везти всі будівельні бригади з Австрії або Америки, щоб побудувати установку в Україні. Зазвичай є якийсь супервайзер, який усе контролює, але будують місцеві. Кваліфікованих зварювальників, монтажників та інших будівельних фахівців катастрофічно не вистачає, тому що вони поїхали на заробітки. Тут знов-таки питання державної політики: ми створюємо робочі місця в своїх проектах, намагаємося утримати людей, але, на жаль, умови життя змушують їх виїжджати.

Як пандемія коронавірусу вплинула на впровадження проектів?

– Насамперед ситуація нашкодила вже замовленому обладнанню. Наш самий великий проект екологічної модернізації аглофабрики ММК ім. Ілліча з італійською компанією Termokimik постраждав через те, що в Італії багато підприємств зупиняли. Організації-субпідрядники, постачальники певних деталей теж втрачали час на виготовлення. Відповідно, тепер ми намагаємося все це надолужити. Поки що ми не вийшли за рамки критично, але працюємо над прискоренням, намагаємося скоротити часовий розрив.

Динаміка інвестицій

Минулого року керівництво «Метінвесту» заявляло, що, незважаючи на кризу, не знижуватиме обсяги інвестицій в екологічні програми. Чи дотримується компанія такої політики?

– Так. У нас хороша динаміка. Після 2014-2015 років ми наростили обсяги інвестицій саме в екологічні проекти. Плюс було прийнято дуже багато публічних зобов’язань з розрахунком до 2020 року. І саме цього року ми мали завершити багато проектів. Ми збільшили інвестиції у рази: у 2017-2018 роках наші витрати на екологію становили приблизно $225 і $263 млн відповідно (це і капітальні, і операційні витрати). У 2019 році вони сягнули вже $384 млн. І в 2020 році ми виходимо на більшу цифру.

Яка цифра запланована на 2020 рік?

– $231 млн ми вже витратили за півроку. Це на 42% більше, ніж за аналогічний період минулого року. Думаю, що позитивний тренд збережеться.

На яких населених пунктах ви фокусуєтеся у своїх програмах?

– У нас досить рівномірна програма інвестицій. Звісно, найбільше на слуху Маріуполь. Але слід розуміти, що там два великих меткомбінати. Ми забезпечуємо пропорційну фінансову підтримку кожному підприємству, але якщо в місті два великих комбінати, ця підтримка подвоюється.

Масштабам виробництва відповідають й інвестиції. Ми працюємо з усіма містами: і в Кривому Розі, і в Запоріжжі у нас є підприємства, які теж отримують частку екологічних інвестицій.

Чи плануєте якісь зміни в своїй екологічній політиці?

– Я вважаю, наразі для цього немає якихось серйозних передумов. Політика – це документ верхнього рівня, який задає напрямок. Зараз ми підключаємо додатковий персонал, нарощуємо компетенції, залучаємо консультантів, але основа залишається незмінною. Ми, як і раніше, націлені на зменшення впливу на довкілля одночасно з розвитком виробництва.