Валерій Геєць: «Україні потрібна сучасна промислова політика»

Директор Інституту економіки та прогнозування – про українську економіку і місце промисловості в ній

Напередодні форуму «Промислова політика і ГМК: світовий досвід для України» кореспондент GMK Center поспілкувалася з одним із найбільш шанованих економістів у країні, академіком НАН України, директором Інституту економіки та прогнозування Валерієм Геєцем про те, якою могла би бути промислова політика України, чому в країні не розвиваються технологічні галузі промисловості та коли припустилися найбільшої помилки в українському ГМК.

Накопичений знос

Після різкого падіння української економіки в 2014-2015 роках країна в середньому зростає на 2,5-3% на рік. Чи можна вважати таке зростання задовільним?

– Ні, не можна. У періоди зростання економіка України сформувала в своєму просторі високий рівень споживання. Йде не лише про продукти харчування та одяг – люди задовольняють свої потреби за рахунок житла, транспорту, доріг, громадської інфраструктури, систем освіти, охорони здоров’я, рекреації та інших складових, які визначають їх спосіб життя.

Тобто люди звикли до більш високого рівня життя?

– Так. Сфера споживання українців сформувалася в економіці, яка розвивалася досить інтенсивно – в докризові радянські часи. У сім’ях була накопичена доволі велика кількість техніки та інших предметів побуту (посуд, меблі, постільна білизна), які формують наш побут. У 1990 році, коли почалося падіння, у всіх сегментах – від побутової техніки до доріг – почав накопичуватися знос. Тому сьогодні для відновлення сфери споживання потрібен далеко не один річний ВВП.

Необхідність більш швидкого зростання частіше пов’язують з потребою скорочення відставання від розвинених країн. Натомість Ви це пов’язуєте зі сферою споживання людини. Чому це настільки важливо?

– Тому що це формує стереотип поведінки людини! А з огляду на сучасну відкритість – коли люди бачать, як живуть «там» – уявлення про нормальний спосіб життя стає ще ширшим. Навіть якщо людина, не виїжджаючи з України, зароблятиме $1000 на місяць – а це цілком можливо – вона не зможе відновити свій рівень споживання. У неї просто не буде такої можливості: вона їздитиме тими самими поганими дорогами, зношеними мостами тощо. Крім того, слід враховувати структурний фактор – поділ на бідних, багатих і середній клас. У періоди зростання української економіки (роки незалежності. – GMK Center) значна частина доходів перерозподілялася на користь багатих. Ці люди відновили і навіть розширили свою сферу споживання. А решта 50% бідних і відносно бідних – ні.

Що це означає для економіки?

– Це означає, що значна частина населення не може перейти від стадії задоволення базових потреб до стадії накопичення й розширення споживання. А це є важливим показником здоров’я економіки.

Українська економіка, навіть в умовах зростання, спочатку відновлюватиме накопичений знос (причому бажано відновити на новому, більш якісному рівні) і тільки після цього – накопичуватиме і примножуватиме запити.

Це великий потенціал для зростання – якщо задовольнятиметься відкладений внутрішній попит?

– Звісно. Коли людина задовольняє свої первинні потреби, вона прагне до покращення – наприклад, заявляє попит на якісніші дороги. Так формується додатковий попит і починають розвиватися інші високотехнологічні сфери життєдіяльності з високою доданою вартістю. Це більш стійкий і ефективний економічний ріст.

Яким має бути зростання?

– Наші розрахунки свідчать, що для відновлення сфери споживання – в тому розумінні, в якому я сформулював – щорічне зростання ВВП на рівні 3% є недостатнім. Потрібно мінімум 4,5-5%, причому не один рік. За зростання в 4,5-5% ми зможемо досить швидко відновити ВВП рівня 1990 року. Але для відновлення сфери споживання – у найширшому її розумінні – знадобиться 5-10 років.

Який ваш прогноз щодо зростання на 2019 рік?

Майже всі прогнози одностайні – 2,5%, максимум 3%. Прискорення не буде, але є ризик уповільнення.

Зовнішній фактор

Чи можна сказати, що впродовж останніх трьох років українська економіка переорієнтувалася з російського ринку на інші – передусім ЄС?

– Обсяги торгівлі з Росією впали, але не зникли – вони досі доволі великі. При цьому зросли показники торговельної активності з Європейським Союзом. Сьогодні абсолютно очевидно, що ті квоти, які ми отримали під час підписання Угоди про асоціацію, нас не влаштовують. Слід боротися за їх розширення, щоб інтенсивніше нарощувати торговий оборот з ЄС. Це стосується буквально всіх квот.

До 2020 року економісти прогнозують кризу світової економіки, ви з цим згодні?

– Дуже висока ймовірність.

Як це позначиться на Україні?

– Рівень зовнішньоторговельного обороту України дуже високий – 80-90%. Це означає, що 80-90% нашого внутрішнього доходу перебуває в зовнішньому обороті. Щойно на глобальних ринках починаються якісь процеси, це миттєво, за 3-6 місяців, приходить в Україну. А в грошово-кредитній системі реакція ще швидша – ми надзвичайно відкрита економіка.

Можна лише припускати, якого рівня й масштабу буде нова криза. Був випадок, коли падіння сягнуло 15%.

Трансформація промисловості

Як за роки незалежності змінилася українська промисловість, у чому її основні проблеми?

– По-перше, за роки незалежності величезна кількість промислових підприємств збанкрутували. На перший план вийшли види діяльності, пов’язані з видобувною галуззю та металургією. А був час, коли 50% промислового виробництва припадало на металургію. Аграрний сектор останнім часом зрівнявся з промисловим за обсягами експорту. Водночас хімія зменшила свій вплив.

Другий важливий момент – у нас не зростають ті види промислової діяльності, які мають високу додану вартість. У результаті у нас відсутня еквівалентна взаємодія із зовнішнім світом. Не покриваючи високотехнологічний дорогий імпорт відповідним експортом, ми робимо це за рахунок сировини й матеріалів, експлуатуємо природні ресурси та стаємо сировинним придатком.

По-третє, характер праці став менш індустріалізованим. Тобто за багатьма напрямами сталася деіндустріалізація – а це дуже поганий показник. Перед нами стоїть важливе завдання – розвивати ті виробництва, які мають високу додану вартість і дають можливість налагоджувати рівноцінний обмін із зовнішнім світом. На жаль, цього не робили ані за радянських часів, ані зараз.

Промислова політика

За рахунок чого країна може перейти від сировинних ринків до більш технологічних?

– Ніхто не скасовував промислову політику. Ми двічі намагалися її реалізовувати, двічі створювали Міністерство промполітики і в обох випадках зазнали поразки. Відомства були побудовані за принципом 12 галузей промисловості. Були заступник міністра легкої промисловості, заступник міністра харчової промисловості тощо.

Це застарілий підхід, сучасна економіка такого не визнає. Потрібно закладати зовсім інший принцип управління – покласти в основу функцію і під неї готувати організаційну, інституціональну, кадрову структури тощо. Я на цьому наполягав обидва рази і обидва рази мені сказали, що реалізувати міністерство таким чином неможливо, оскільки немає відповідних фахівців. Правда це чи ні – важко судити.

Якийсь час все було віддано на відкуп ринку, але він теж не впорався із цим завданням.

Сьогодні при прем’єр-міністрі працює Національний комітет промислового розвитку. Він намагається щось робити, але, боюся, ця діяльність потрапила у вир політичних процесів. Натомість без промислової політики в сучасному її розумінні – за функціональною ознакою, з використанням відповідних ринкових механізмів і т.ін. – успішного довгострокового економічного розвитку України на інноваційній основі не буде. Так чи інакше, до цього доведеться повертатися. А ось як саме це буде реалізовано, мені важко уявити.

Симбіоз політик

Ви можете назвати якісь перспективні напрями та інструменти промислової політики для України?

– По-перше, потрібно вибудовувати функціональні ознаки сучасної промислової політики, що включають, у тому числі, інноваційну політику. Реалізувати інноваційну політику у відриві від промислової немислимо.

По-друге, потрібні відповідні функціональні напрацювання щодо майбутніх пріоритетів. По-третє, потрібні механізми, за допомогою яких можна включатися в ланцюжки доданої вартості.

По-четверте, потрібна торгова політика, яка підкріплює розвиток тих видів діяльності, що визначені як пріоритетні, і яка дає можливість виходити на потрібні ринки. А з огляду на те, що в сучасному світі торгівля не є двигуном прогресу (якщо раніше вона випереджала зростання ВВП у 2-3 рази, то зараз не має таких динамічних характеристик), нам потрібні спеціальні інструменти. Тим більше що в сучасному світі прикладів торгових воєн чимало.

По-п’яте, потрібна відповідна фінансова політика. У нас, наприклад, досі немає повноцінного банку реконструкції та розвитку.

Отже, для реалізації промислової політики потрібен симбіоз цілої низки інших політик. Ми настільки далеко зайшли, що потрібен комплексний підхід.

Інституційні форми

Конкретний приклад можете навести?

– Візьмемо проблему енергетичної залежності: ми залежимо від імпорту газу, тому хочемо нарощувати власний видобуток. Це правильна й логічна ідея.

Але якщо займатися тільки видобуванням, ми з однієї пастки потрапимо в іншу – технологічну. Адже 90% техніки, пов’язаної з видобуванням, бурінням і відповідною логістикою, імпортується. І якщо газову пастку можна подолати, скоротивши енергоємність, то в технологічній пастці ми прив’язані до машинних механізмів, підготовки інженерних кадрів, чужих технологій, запасних частин тощо. Політика виробників часто така, що обладнання вони продадуть трохи дешевше, а запчастини – за шаленими цінами.

Тому у співпраці з профільними нафто- і газовими інститутами ми намагаємося вирішити цю проблему, сформувавши відповідний проект. Далі за його втілення візьмуться практики – це вже елемент промислової політики.

Потрібно шукати, що запропонувати замість потенційного нееквівалентного обміну. Це доволі складно, але не неможливо.

Другий приклад – аграрний сектор. В Україні він досить добре розвинений: є земля, кваліфіковані кадри та інше. Ми вирощуємо багато кукурудзи, але майже 90% з неї експортуємо. Що роблять в цей час американці? Вони свою кукурудзу переробляють і випускають дуже багато компонентів, в тому числі медичних, які коштують на світовому ринку в 3-4 рази дорожче, ніж сировина. Ми, повірте, теж вміємо переробляти кукурудзу. Але потрібно вибудувати систему так, щоб інвестору-аграрнику переробляти зерно було вигідніше, ніж продавати. Це вже елемент інноваційної політики, кадрової політики, політики оплати праці тощо.

Третій приклад – фармацевтика. В українській академії наук досить добре розвинені напрями, пов’язані з біотехнологіями, виробництвом медичних препаратів і т.ін. Проте жоден свій препарат ми не можемо вивести на глобальний ринок – він цілковито контролюється транснаціональними корпораціями. Як бути?

Одного разу я брав участь у проекті при Європейській економічній комісії ООН, який досліджував функціонування відповідного сегмента в країнах Північно-Західної Європи. Була помічена цікава тенденція – вони розвивали маленькі бізнеси, які працювали на внутрішній ринок і демонстрували свою здатність до життєдіяльності. Транснаціональні корпорації вивчають такі бізнеси і, якщо бачать їх перспективність, – купують. Далі, завдяки своїм можливостям – інституціональним, функціональним, організаційним, монопольним – вони виводять цей продукт на ринок і він стає глобальним.

Щоб це відбувалося у нас, слід формувати багато малих інституціональних форм – так званих інститутів розвитку, через які інновації зароджуються і потім переходять з фундаментально-прикладної науки в сферу виробництва. У такому разі можна говорити, що промисловий підйом здійснюється, в тому числі шляхом інноваційної діяльності.

Помилки в сфері індустрії

Чи є сенс стимулювати галузі важкої промисловості, які є важливими з точки зору зайнятості населення, але не мають великого потенціалу зростання?

– Йдеться про металургію?

Насамперед.

– На мій погляд, ми припустилися в цій сфері дуже багатьох помилок. Слід було створювати власну транснаціональну металургійну корпорацію на базі «Криворіжсталі», а не продавати її ArcelorMittal. У нас була б власна транснаціональна структура в сфері металургії, яка могла б конкурувати на зовнішніх ринках. Зараз це розрізнені бізнеси, у яких маса проблем. Свого часу я писав про це.

Звісно, металургія залишається однією з найважливіших галузей української промисловості, маючи в своєму розпорядженні всю інституційну структуру виробництва: руда, кадри, навчальні заклади, менеджмент тощо. Відмовлятися від її розвитку було б неправильно. Але тепер треба думати, як вписати ці бізнеси в глобальні процеси трансформації та реструктурувати їх з урахуванням нових вимог.

Простий приклад: прийшов до влади Дональд Трамп і сказав, що побудує політику, яка дасть можливість американському бізнесу повернутися в країну. Чи прийдуть вони лише на його заклик? Ні. Це стане можливим, тільки якщо він створить відповідне інституційне середовище та здійснить реформи.

Нам потрібно робити те саме. А для цього потрібно міністерство промислової політики. Не для того, щоб командувати металургією, а для того, щоб думати про структурні реформи та інституційне середовище, яке створить можливості реалізації такого проекту.

В Україні один з найнижчих рівнів металоспоживання – 120 кг на душу населення. У Польщі, для порівняння – 400 кг. Як можна розкрити цей потенціал?

– Просто наказати продавати метал в Україні неможливо. Держава може брати участь у цьому, реалізуючи, наприклад, інфраструктурні проекти. У нас величезна зношеність вагонів, залізничного полотна і металу загалом. Вкладаючи кошти в інфраструктуру, влада може створювати відповідне інституційне середовище – щоб той, хто реалізує проект, не їхав купувати метал до Китаю, а брав його тут. Тоді зростатиме внутрішній попит.

Також можна створювати передумови для модернізації машинобудівних підприємств. Після цього – дивитися на торговельну й митну політику в рамках підписаних угод, щоб український метал продавався на внутрішньому ринку.

Усе це, знову ж таки, елементи хорошої промислової політики, яку потрібно вибудовувати. Хто це робитиме? Ринок цього сам не зробить. Він робитиме це так, як звик.