(с) shutterstock.com

Розпочаті 40 років тому індустріалізація та інтеграція у світові ланцюжки дали свої результати

Величезна бідна країна, що виготовляє дешевий ширвжиток на основі чужих ідей, – давно застарілий міф про Китай. Від цього міфу мало що лишилося. Країні з комуністичною партією на чолі та п’ятирічками вдалося те, чого не вдалося зробити СРСР. З найбільшої, але відсталої країни Китай за 40 років перетворився на другу за величиною економіку світу, поступаючись лише Сполученим Штатам. Це вийшло завдяки тому, що економіка була в пріоритеті.

Схема проста. Як і колись Радянський Союз, Китай теж захопився індустріалізацією, але при цьому активно інтегрувався у світові ланцюжки створення доданої вартості та пускав у країну іноземні інвестиції. Країна імпортує сировину і продає готові товари, а заразом – безліч комплектуючих. При цьому якщо щось не виробляється в Китаї, воно імпортується. На продукцію з високою або хоча б вище за середню додану вартість (ліки, хімія, всі види машин) припадає більше половини китайського імпорту.

Наприклад, у випадку торгівлі з Україною, Китай купує переважно руду, зерно та олію, тоді як продає – мобільні телефони, комп’ютери та іншу електроніку, а також одяг та взуття. При цьому Китай купує в нас реактивні двигуни (так-так, ті, які робить «Мотор Січ»), оскільки їм не вистачає власних технологій для такого виробництва.

У разі конкуренції Китай добре захищає свій ринок. Це добре видно з прикладу металургії. Щойно вступивши до Світової організації торгівлі (СОТ), Китай у 2002 році розпочав антидемпінгове розслідування щодо імпорту холоднокатаного прокату з п’яти країн, включаючи Україну. Через рік демпінг визнали, в країні запровадили мита. Ще через рік, на фоні підвищеного попиту на метал, їх скасували, але місцева металургія, що встала на ноги, поступово витісняла імпорт. 2006 року він майже припинився. Тепер Китай купує в нас лише руду й водночас постачає обладнання на наші металургійні підприємства.

Дешева робоча сила більше не є перевагою Китаю. Доходи людей вищі, ніж у всіх країнах Африки, а також у більшості країн Азії та Південної Америки. Номінальний ВВП на душу населення у 2020 році становив $10,5 тис. На відміну від СРСР, у комуністичному Китаї можна бути офіційно багатим. Там живе понад 5 млн мільйонерів. Більше – лише у США.

І хоча деякі критики вважають, що китайська влада перебільшує свої економічні успіхи, щоб мати більше ваги в міжнародних організаціях, непрямі дані говорять про те, що справи йдуть непогано. Наприклад, про це свідчать вимірювання освітленості країни з космосу або імпорт у Китай різного роду лакшері-товарів (дорогих автомобілів, ювелірних виробів, предметів мистецтва тощо).

Із цим фактором, до речі, пов’язаний ще один міф про роботу з Китаєм: нібито, віддаючи країні якийсь проєкт (умовно, будівництво заводу, порту чи дороги), ми заодно забираємо на ПМП мільйон китайців. Якщо навіть не брати до уваги культурні та мовні бар’єри, це банально невигідно економічно. У мало яку країну світу середньостатистичний китаєць поїде працювати лише через гроші. Висококваліфікованих фахівців у вузьких сферах не враховуємо – їх точно не мільйони.

Недбале ставлення до довкілля – теж більше не фактор економічного успіху. Маючи з енергоносіїв лише вугілля, раніше Китай нещадно забруднював їм атмосферу. Згодом доходи людей зросли, і завдання заробляти за всяку ціну вже не стояло. Останні років десять КНР активно впроваджує енергозберігаючі технології та посилює екологічні стандарти. Більше того, у цій сфері Китай має навіть вищі шанси на успіх, ніж інші країни, оскільки китайська влада не має проблем із впровадженням непопулярних реформ.

Завдання полегшується тим, що на держсектор припадає три чверті економіки Китаю. По суті, у такому разі влада є не регулятором, а власником, і в разі необхідності закрити сотні заводів, тому що вони неефективні, неекологічні або просто вже не потрібні, – їх закривають. Попри результати досліджень, які стверджують, що держава – менш ефективний власник, ніж приватний, Китаю вдається вичавити з держсектора максимум (при цьому не заважаючи приватникам працювати на нових динамічних ринках). Окрім іншого, це дає змогу мати більш довгий горизонт планування порівняно з приватним ринком, який надто дисконтує віддалені ризики або, навпаки, можливості.

Навіть міф про те, що це країна тотальних крадіжок інтелектуальної власності, яка нездатна придумувати щось своє, вже не відповідає дійсності. Зараз Китай є лідером у сфері інновацій. У 2012 році він випередив інших світових лідерів (США, Японію та Південну Корею) за кількістю поданих за рік патентів, у 2016-му їх кількість перевищила 1 млн, у 2018-му було поставлено історичний рекорд як кількості (1,46 млн), так і частки КНР у світовому обсязі (43%). Патенти стосуються переважно різного роду електроніки. Тому країна посилює захист інтелектуальної власності. Відповідний індекс (The International Property Right Index) у Китаю зараз становить 6,045 (з 10), тоді як в України – 4,466.

За прогнозами, через 5-7 років Китай зможе нарешті випередити США і з другої економіки світу в доларовому виразі стати першою. Уже зараз ця країна, по суті, контролює глобальні ринки ЗРС та металопродукції, і від рішень її влади залежать доходи виробників сталі та залізної руди в багатьох країнах світу.

Але в будь-якій силі вже є зачатки слабкості. Серед переваг Китаю більше немає дешевої робочої сили, а довгі ланцюжки поставок, які готові будь-якої миті розірватися (що й продемонстрували пандемія та Суецький канал), призводять до збитків тих виробників, які працюють не на азійських ринках. Україна тут має переваги: зарплати в країні низькі, логістика щодо європейського ринку – значно простіша. Ми могли би скористатися рецептом Китаю та стати виробничим майданчиком для європейських країн. Але це неможливо без нової індустріалізації, залучення інвестицій та грамотної промислової політики держави.