Exclusive Успіхи та провали української приватизації в умовах війни

Старт у 2024 році «великої приватизації», яка довго відкладалася, дозволяє державі перевиконувати плани з надходжень

Минулого року Україна розпочала «велику приватизацію» (об’єктів балансовою вартістю понад 250 млн грн), що відразу поліпшило виконання планів з надходжень. Можна констатувати, що попит з боку інвесторів на цікаві об’єкти є, але проблемами залишаються постійний ризик обстрілів об’єктів приватизації, великі борги, складна юридична історія активів, потреба у великих коштах для модернізації виробництв та інші фактори.

Приватизаційні результати

За підсумками приватизації у 2024 році можна стверджувати, що відбувся певний прорив. За даними Мінекономіки, надходження від приватизації минулого року склали 10,5 млрд грн, що є найкращим результатом починаючи з 2011 року (однак з урахуванням інфляції це навряд чи можна вважати великим досягненням). З них 9,6 млрд грн поповнили державний бюджет, приватизація комунального майна принесла місцевим бюджетам 865 млн грн. За даними Фонду державного майна України (ФДМУ), було продано 377 об’єктів.

Такий результат став наслідком впровадження «великої приватизації», тобто продажу об’єктів, вартість активів яких перевищувала 250 млн грн. Це принесло майже 6,5 млрд грн, мала приватизація – понад 4 млрд грн. Найдорожчим лотом великої приватизації стала Об’єднана гірничо-хімічна компанія (ОГХК), що принесла 3,9 млрд грн, малої приватизації – готель «Козацький» (400 млн грн).

За результатами І півріччя 2025 року ФДМУ залучив від приватизації до державного бюджету 820,5 млн грн. Було проведено 236 успішних аукціонів, де в середньому брали участь сім учасників. Станом на кінець липня 2025 року до переліку великої приватизації входив 21 об’єкт, а малої – 1285. За підсумками поточного року ФДМУ розраховує на залучення від приватизації 3,2 млрд грн.

Одночасно приватизаційні аукціони нерідко зриваються. Основними причинами цього є:

• значні борги, які переходять до нового власника,
• складна юридична історія активу, що відлякує інвесторів,
• відсутність належної документації на окремих державних підприємствах,
• застарілий стан об’єктів, що потребує значних витрат на модернізацію.

Успіхи vs провали

Протягом осені минулого року та літа 2025-го в межах великої приватизації було вдало проведено аукціони з приватизації готелю «Україна», ОГХК та «Вінницяпобутхім». Ці приклади влада активно використовувала в цілях власного PR, хоча вони показали різні результати:

1. Вартість готелю «Україна» зросла у 2,4 рази, збільшившись зі стартової ціни в 1,05 млрд грн до 2,5 млрд грн. За готель змагалися три учасники. Об’єкт придбав український інвестор.
2. ОГХК продали іноземній компанії за 3,94 млрд грн, що лише на 39 млн грн більше за початкову вартість. Цей конкурс проводився лише з одним учасником.
3. «Вінницяпобутхім» отримала нового власника за 608 млн грн, що вдвічі більше за стартову ціну. За об’єкт боролися два учасники, а виграла українська компанія, яка працює за профілем діяльності підприємства. Збереження останнього є умовою конкурсу.

Одночасно у серпні минулого року через відсутність учасників не відбувся аукціон з приватизації «Запорізького виробничого алюмінієвого комбінату» (ЗАлК), який раніше належав російському олігарху Олегу Дерипасці. ЗАлК був єдиним виробником первинного алюмінію в Україні, але це виробництво фактично було знищене минулим власником, щоб не створювати конкуренцію для його російських активів.

Причини відсутності зацікавлених інвесторів на конкурсі полягають як у завеликій стартовій ціні (152 млн грн), так і в незрозумілій ситуації із самим активом. Поновити старе виробництво вже фізично неможливо, а отже, потрібно або вкласти приблизно $400 млн у повністю нове підприємство, або перепрофілювати напрямок діяльності на існуючих площах. Крім того, потенційний інвестор може потрапити під судові позови минулого власника націоналізованого підприємства.

Поповнити список невдалих прикладів приватизації може «Одеський припортовий завод» (ОПЗ), умови продажу майже 100% акцій якого наприкінці серпня затвердив уряд. Стартова ціна пакету – 4,49 млрд грн.

ОПЗ – це класичний приклад недолугої та непослідовної української приватизації. Історія приватизації підприємства тягнеться ще з 2009 року, але з того часу до початку війни ринкова вартість підприємства впала більш ніж у 12 разів. Головними перешкодами для нинішньої приватизації ОПЗ є такі чинники:

1. Постійні корупційні скандали навколо підприємства. У 2009–2025 рр. тільки публічно зафіксованих скандалів на ОПЗ було понад два десятки. На їх факти та періодичність не впливали навіть зміни урядів.
2. Величезна кредиторська заборгованість. Через судове рішення від 2016 року завод повинен присудити Ostchem Дмитра Фірташа близько $250 млн за поставлений газ. Крім того, у заводу є багато інших боргів.
3. Уразливість при обстрілах. Підприємство знаходиться в регіоні, який регулярно перебуває під ракетно-дроновими атаками РФ. Хоча підприємство з вересня 2021 року припинило випуск основної продукції (через проблеми з постачанням газу та низьку вартість продукції на світовому ринку), але його продукція є вкрай вибухонебезпечною та отруйною для довкілля (добрива, аміак, карбамід). Тобто обстріл заводу (це вже відбувалося неодноразово), що працюватиме за профілем, може спричинити техногенну катастрофу.

Сумнівно, що за таких умов на тлі величезних ризиків обстрілів поточна спроба приватизації ОПЗ буде вдалою.

Pro et contra

Питання про те, чи доречно проводити приватизацію в умовах війни, є відкритим та дискусійним. Зокрема, можна виділити такі причини, чому велика приватизація в поточних умовах не є вдалим рішенням:

1. Великий ризик інвестицій. Постійна загроза ракетних ударів робить інвестиції в українські активи дуже ризикованими. Інвестори можуть не захотіти вкладати гроші в об’єкти, що знаходяться під постійною загрозою, особливо в прифронтових регіонах.
2. Обмеження конкуренції. Через високі ризики кількість потенційних покупців може бути обмежена, що призведе до відсутності конкуренції на торгах.
3. Занижена вартість. В умовах війни держава навряд чи зможе продати свої активи за їхню реальну вартість. Інвестори будуть пропонувати набагато меншу ціну, користуючись воєнними ризиками та відсутністю конкуренції, що може призвести до продажу державного майна за безцінь.
4. Нестабільна робота. Навіть якщо підприємство буде приватизовано, його стабільна робота під час війни є під питанням через проблеми з енергопостачанням, логістикою та іншими складнощами, спричиненими війною.
5. Формальність проведення приватизації. Окремі приватизаційні ініціативи виглядають в умовах війни необдуманими, та й загалом бажання держави продати цінні активи, не дочекавшись навіть завершення активної фази бойових дій, виглядає не дуже зрозумілим.

У червні Фонд держмайна вперше виставив на приватизацію майже 100%-й пакет акцій ПАТ «Сумихімпром». При стартовій ціні в 1,16 млрд грн аукціон зірвався через відсутність учасників. Це відбувалося на тлі російського наступу в Сумській області, коли обласний центр фактично опинився на відстані прямого вогню артилерії та дії дронів, а сама територія області перебувала під постійними обстрілами.

З іншого боку, експерти аналітичного центру «CASE Україна» вважають, що приватизацію під час війни не просто можна, а треба проводити:

1. Держава – неефективний власник. Утримування державних підприємств означає накопичення збитків. Наприклад, ОГХК, яку приватизували за 3,94 млрд грн, мала понад 600 млн грн боргів.
2. Передача в ефективні руки, які інвестують туди кошти, дасть можливість отримати в майбутньому успішніші підприємства, а це нові робочі місця, податки тощо.
3. Кошти від приватизації не будуть зайвими в поточних умовах.
4. Можливі збитки будуть на плечах нового власника, а не держави у разі можливих російських ударів по активу.

«Гірничо-металургійна» приватизація

У списку великої приватизації є значна кількість металургійних активів – ОГХК, Демурінський ГЗК, «Запорізький титано-магнієвий комбінат» (ЗТМК), «Сумихімпром», ЗАлК та Миколаївський глиноземний завод (МГЗ). Нагадаємо, чим цікаві ці підприємства:

• ОГХК та Демурінський ГЗК – виробництво ільменітового концентрату (сировини для титанової галузі);
• ЗТМК – єдиний у Європі виробник губчастого титану;
• «Сумихімпром» – виробництво діоксиду титану;
• ЗАлК – виробництво первинного алюмінію;
• МГЗ – виробництво глинозему (сировини для алюмінієвої галузі).

Як уже зазначалося, ОГХК вже продали іноземній компанії, проте раніше навіть розглядалася можливість створення державного титанового вертикально-інтегрованого комплексу, де ОГХК представляла сировинний сегмент, а ЗТМК – виробничий блок. Ці плани, як уже відомо, не склалися. Проте невідомо, коли обтяжений боргами (за схемою ОПЗ) ЗТМК буде виставлено на приватизацію.