Чи потрібна Україні промполітика?

Навіть iPhone спочатку виробляли у США, а вже потім перенесли виробництво до Китаю й Тайваню

Промислова політика є єдино правильним стратегічним рішенням для досягнення переваг у міжнародній конкурентній боротьбі, особливо в останні два століття. Це завжди стратегії, пронизані прагненням технологічної переваги. Нереально досягти технологічних переваг на ринках випадково, тому без промислової політики та її стратегії не обійтися.

Провадження промислової політики вимагатиме від вітчизняних еліт серйозних моральних зусиль. Припускаю, що ті, хто декларують відмову від промислової політики, просто не готові до цих зусиль. Їм легше «котитися похилою площиною» примітивізації і деіндустріалізації економіки.

Замислився над аргументами, які наводять противники промислової політики. Основний акцент – у розвинених країнах виробництво нематеріальної продукції становить 70-80% ВВП (торгівля, послуги, фінанси, освіта, медицина, розваги, дозвілля). Основною продукцією стають послуги та знання, інформація і смисли, кажуть вони. Amazon, Google, Facebook перевершують за капіталізацією і впливом більшість промислових підприємств. В Україні потрібно робити ставку на розвиток навичок, пов’язаних з унікальними знаннями.

Ці аргументи навели мене на думку про порівняння індійського та китайського шляхів розвитку економіки. Якщо послухати противників розвитку промисловості, то виходить, що українці чимось схожі на індійців. І справді – відстороненість від держави, зануреність у себе, превалювання приватного над суспільним (та сама хата, яка з краю). У цьому кардинальна відмінність індійської культури від китайської, вся ментальна модель якої побудована на почутті обов’язку перед родом, владою і державою.

При цьому Індія – країна контрастів, в якій уживаються безпросвітна убогість і казкова розкіш, жахлива несправедливість кастової стратифікації й найвищі досягнення людського розуму. Цим вона теж схожа на Україну, хоч межі майнового розшарування у нас і не настільки широкі. На відміну від Китаю, який став на шлях технічної модернізації та нарощування аутсорсингового промислового виробництва на експорт, Індія пішла іншим шляхом, ставши конкурентом Китаю, на додачу виробляючи не субститути (замінники), а комплементарну (взаємодоповнюючу) продукцію. Якщо Китай став спеціалізуватися на промисловому виробництві автомобілів, верстатів, електроніки, комп’ютерів, смартфонів, а самі китайці стали освоювати в західних університетах інженерні спеціальності, то індійські студенти почали масово вивчати прикладну математику і займатися програмуванням, зокрема й для китайських гаджетів, тобто випускати софт. Може, українцям, як індійцям, слід піти шляхом не технологічного розвитку, а суто інтелектуального, математичного та гуманітарного? Тим паче що українських програмістів називають одними з найкращих у світі, кращих навіть за індійських – радянська навчальна спадщина в галузі прикладної математики, яка не знищена на відміну від галузей інженерних наук, оскільки не потребує серйозної матеріальної бази, втраченої за роки незалежності України.

На думку противників промполітики, які приміряють на себе одяг надсучасних інтелектуалів, саме в цю сферу нам і треба інвестувати ті мізерні ресурси, що ми ще здатні акумулювати. І все було б добре з цією точкою зору, якби не порівняння цифр. Так, за даними МВФ, в 2018 році ВВП за паритетом купівельної спроможності у Китаю – $18,1 тис., в Індії – $7,9 тис. (в України, до речі, – $9,3 тис.). В чому причина такого великого розриву в показнику, який значною мірою характеризує як рівень економічного розвитку країни, так і якість життя населення? Можливо, саме в різних економічних підходах…

Я не стверджую, що Україна повинна піти шляхом відродження промисловості, втраченої під час «ринкових реформ» за роки незалежності. Звісно, про відновлення радянської промисловості не йдеться – вона залишилася в минулому разом з промисловим укладом середини ХХ століття. Якщо говорити про реіндустріалізацію, то акцент слід зробити на парадигмі четвертої промислової революції. Можливо, варто почати з розміщення аутсорсингових складальних майданчиків, маючи перевагу в оплаті праці, аби заробити гроші й інвестувати їх у будівництво власних технопарків, «інкубаторів» нових наукоємних технологій та сучасних промислових виробництв.

Я не поділяю точку зору тих, хто вважає, що розвивати промисловість не потрібно та що успіх нам гарантований завдяки сільському господарству й програмуванню. Про абсурдність терміну «аграрна наддержава» я писав багато разів. Чи «витягне» софт українську економіку? З огляду на нечисленність зайнятих у цій галузі й те, що це переважно «офшорне» програмування, ні. А найголовніше – для переходу до розвитку української економіки в парадигму четвертої промреволюції будуть потрібні не лише зусилля, а й час. Саме тому ми й не можемо просто так відмовитися від розвитку промисловості, яка має хоча б короткострокові перспективи.

Чиновники та експерти, які скептично ставляться до промполітики, кажуть, що нам потрібно прагнути до показників США і Великої Британії, у структурі ВВП яких 80% займають торгівля, сектор послуг, фінанси, освіта, медицина. Але ж в Україні частка промисловості не перевищує 20% ВВП… Ось тільки 20% від нашого ВВП за світовими мірками – крапля в морі.

Та й жодним чином не можна говорити про США чи Велику Британію як про деіндустріалізовані країни – усе якраз навпаки. Те саме програмне забезпечення не може існувати «в повітрі», якщо в країні немає промислового виробництва. ПЗ і «залізо» дуже взаємопов’язані. Стів Джобс казав, що «вчорашнє ПЗ – це сьогоднішнє «залізо». США спеціалізуються на тому, щоб створювати промислові зразки з «заліза» на висококласному ПЗ. iPhone спочатку зробили там, і лише потім розмістили масове промислове виробництво в Китаї та на Тайвані. Але й воно повертається до США завдяки політиці інсорсінга, яку реалізовує президент США Дональд Трамп. […]

А ми поки що маємо п’ять місяців поспіль падіння промислового виробництва і шість місяців поспіль падіння в обробній промисловості. І на тлі цього деякі новопризначені чиновники міркують у Facebook, чи потрібна нам стратегія промислової політики…

Стратегія потрібна, і вона має передбачати дві дії. Перша – ретельно вивчити найбільш перспективні в світі напрями в галузі високих технологій. Зрозуміти їх причинно-наслідкові зв’язки, витоки, умови розвитку та перспективи. Друга – поєднати найкращі риси й досягнення вітчизняного генія з передовими світовими тенденціями, щоб вбудувати країну в глобальний промислово-технологічний мейнстрім. При цьому державне стимулювання слід спрямувати в найбільш передові і прогресивні напрями розвитку і обов’язково з огляду на системні ефекти на всі галузі та сфери життєдіяльності країни. Якби компанії Sony, Panasonic і Mazda на початку свого шляху не отримали гарантій уряду місцевих префектур на отримання кредиту в банку, цих компаній зараз не було би.

Публікується з дозволу автора

Повну версію читайте тут