Exclusive «Зелена сталь», сіра реальність: подолання розриву між ЄС та Україною

Європа й Україна йдуть паралельними шляхами до декарбонізації, і вони можуть досягти успіху, діючи разом

Сталь є основою промислової потужності Європи, але також є однією з її кліматичних ахіллесових п’ят. Хоча сталь необхідна для економіки ЄС та «зеленого» переходу, цей сектор також є одним із найскладніших для декарбонізації.

Сталева промисловість, яка відповідає за приблизно 5–6% викидів парникових газів у ЄС, зараз має переосмислити свою діяльність, щоб досягти кліматичних цілей. Це нелегке завдання. Більшість європейських металургійних заводів були побудовані десятиліття тому. Їх модернізація або заміна є повільним і дорогим процесом. «Зелені» технології виробництва сталі ще не є комерційно вигідними.

Для України виклик декарбонізації є ще більшим. Оскільки Україна прагне до членства в ЄС, вона приводить свої нормативні акти у відповідність до європейського законодавства (так званого acquis). Однією з основних вимог є запуск національної системи торгівлі викидами (ETS), яка, як очікується, з часом буде пов’язана з європейською (EU ETS). У результаті ціни на вуглець в Україні зростатимуть, що створюватиме тиск на вітчизняних виробників сталі з метою декарбонізації.

Водночас CBAM у ЄС обмежує доступ до європейського ринку для вуглецевоємної сталі. Це становить серйозний ризик для українських виробників, які все ще використовують застарілі доменні, киснево-конвертерні й навіть мартенівські потужності. Хоча Європейська комісія готує спеціальний звіт про застосування CBAM до України, що потенційно може дозволити преференційний режим, будь-яке звільнення від вимог буде тимчасовим. Зі зростанням CBAM-платежів ЄС ставатиме менш зацікавленим у підтримці українських виробників.

Плани декарбонізації українських металургійних компаній

Українські виробники сталі визнають потребу в декарбонізації, оскільки це єдиний спосіб зберегти доступ до європейського ринку. Українські компанії оголосили про проєкти декарбонізації. За нашими оцінками, загальний обсяг капітальних витрат, необхідних для реалізації проєктів із виробництва екологічно чистої сталі в Україні, становить близько $11 млрд.

Наприклад, «Метінвест» має намір побудувати три заводи з виробництва DRI/HBI потужністю до 5,6 млн т/рік, що вимагає інвестицій у розмірі $2 млрд. «Запоріжсталь» розглядає можливість будівництва електродугових печей загальною потужністю 3,5–3,8 млн т/рік для заміни мартеновських печей (приблизні інвестиції – $1,1 млрд).

Очікується, що «АрселорМіттал Кривий Ріг» піде шляхом декарбонізації, який обрала материнська компанія – перехід на виплавлення сталі в електродугових печах із використанням заліза прямого відновлення (DRI-EAF). Виходячи з аналогічних інвестицій групи ArcelorMittal, такий перехід може коштувати щонайменше $5 млрд.

Однак ці проєкти не можуть бути реалізовані з кількох причин:

1. Війна, яка триває. Воєнні дії пошкодили виробничі активи та логістичну інфраструктуру. Встановлення нового обладнання в нинішніх умовах неможливе. Кожен рік війни – це втрачений рік для екологічної трансформації України.
2. Брак фінансування. Екологічні амбіції України чіткі, але їх реалізація залишається фінансово недосяжною. Українські компанії не мають фінансових ресурсів для декарбонізації. Війна підвищила премії за ризик і закрила доступ до фінансових ринків. Український уряд не надає субсидій на декарбонізацію. Європейські фонди могли б підтримати ці зусилля, але українські компанії наразі не мають до них доступу.
3. Високі ціни на електроенергію. Українська енергетична інфраструктура зазнає атак, що ставить під загрозу надійність енергомережі. Внутрішні ціни на електроенергію є високими через залежність від імпорту.

Україна також стикається з певним технологічним розривом. На відміну від ЄС, де довгий прокат переважно виробляють із використанням електродугових печей, українські виробники використовують для виробництва цієї групи продукції доменно-конвертерну технологію.

Як результат, в Україні виробництво довгомірних виробів потребує декарбонізації, тоді як виробники ЄС уже відповідають вимогам щодо викидів вуглецю без додаткових заходів. Це робить умови діяльності українських і європейських виробників із самого початку нерівними.

Практичні аспекти декарбонізації в ЄС

Європейський досвід показує, що декарбонізація є не тільки дорогим, а й тривалим процесом. У ЄС проєкти декарбонізації зазвичай займають 5–12 років.

Наприклад, Stegra планує розпочати комерційну експлуатацію у 2026 році (через 5 років від початку). Hybrit планує розпочати виробництво у промислових масштабах у 2027 році (через 11 років). Salzgitter планує запустити першу фазу свого DRI-EAF проєкту (модулів із виробництва заліза прямого відновлення та електродугових печей) у 2027 році (12 років). ThyssenKrupp планує ввести в експлуатацію завод із виробництва DRI, що використовуватиме певну частку водню, у 2027 році (5 років). Voestalpine оголосила стратегії декарбонізації для заводів у Лінці й Донавіці у 2022 році, а введення в експлуатацію електродугових печей очікується у 2027 році.

Проєкти декарбонізації зазвичай проходять кілька етапів:

1. Оцінка концепції та її здійсненності: визначення стратегічних цілей проєкту, проведення техніко-економічного обґрунтування (вибір технологій, майданчиків, джерел енергії та сировини), складання приблизних кошторисів капітальних витрат.
2. Ухвалення інвестиційного рішення і планування: остаточне визначення обсягу, потужності, технологічного шляху; отримання схвалення ради директорів/інвесторів щодо капітальних витрат; підписання листів про наміри з основними клієнтами, укладення довгострокових договорів про постачання (залізна руда, водень, електроенергія); ініціювання процесу отримання дозволів (екологічних, на землекористування, підключення до енергомережі).
3. Пошук фінансування: залучення капіталу та боргових коштів, отримання грантів/субсидій, остаточне визначення фінансової структури та заходів із мінімізації ризиків (наприклад, щодо постачання водню, цін на електроенергію).
4. Укладення договорів на обладнання та роботи: підписання договору EPC (проєктування, закупівля та будівництво), якщо необхідно (у такому випадку один підрядник відповідає за всі етапи великого проєкту), проведення тендерів на основне обладнання (наприклад, електролізер, модуль із виробництва DRI, електродугову піч); переговори щодо договорів, графіків постачання, гарантій виконання.
5. Будівництво: підготовка майданчика (земляні роботи, будівництво допоміжних споруд, створення необхідної інфраструктури: дороги, підключення до електромережі та комунальних послуг тощо), доставлення основних виробничих модулів та їх монтаж, інтеграція виробничих систем (водневий завод, завод із виробництва DRI, електродугова піч, лінії з розливання сталі тощо).
6. Випробування, введення в експлуатацію та нарощування потужностей: початкові випробування виробничих потужностей; пробне виробництво зі зниженою потужністю, вирішення технічних питань, оптимізація технологічних процесів; нарощування потужностей до повного їх завантаження протягом певного періоду (часто 1–2 роки після завершення монтажу); постачання продукції замовникам, перевірка якості, стабілізація виробничого процесу.

Навіть після ухвалення інвестиційного рішення та підписання контрактів компанії можуть чекати щонайменше 2–3 роки лише на постачання основного обладнання. Це означає, що, з одного боку, проєкти декарбонізації базуються на менш зрілих технологіях, які вимагають значних інженерних робіт. З іншого боку, виробники обладнання мають обмежені потужності, тоді як попит різко зростає, оскільки багато компаній хочуть розпочати реалізацію своїх дорожніх карт декарбонізації.

Виклики декарбонізації

Перехід до низьковуглецевого виробництва сталі є не лише технічним або інженерним викликом, а й фундаментальною економічною і стратегічною дилемою. Якщо на реалізацію «зеленого» переходу знадобиться 5–10 років, виникає основне питання: як виробники будуть підтримувати свою діяльність протягом цього часу? Більшість виробників сталі працюють із невеликою рентабельністю, і ідея будівництва нових заводів в умовах невизначеності на ринку викликає сумніви щодо довгострокової життєздатності. Ці занепокоєння однаково актуальні як для виробників ЄС, так і для українських.

Українські металургійні потужності були побудовані за радянських часів. Українські металургійні компанії не заробляють достатньо, щоб покрити витрати на великомасштабні проєкти декарбонізації. Без стабільних доходів і зовнішньої підтримки ці амбіції щодо декарбонізації залишаються недосяжними.

Збереження конкурентоспроможності за витратами є центральною проблемою «зеленого» переходу. Виробники сталі мають бути впевнені, що вони залишаться економічно життєздатними навіть після впровадження дорогих заходів із декарбонізації, але такої впевненості немає ані в ЄС, ані в Україні.

Історично українські металургійні компанії були одними з найбільш конкурентоспроможних у світі за виробничими витратами. Але ситуація кардинально змінилася. Зростання логістичних витрат, перебої з постачанням сировини та високі ціни на електроенергію підірвали конкурентоспроможність. Якщо ці умови зберігатимуться, то економічні підстави для декарбонізації будуть мінімальними.

«Зелене» виробництво сталі залежить від постачання доступної низьковуглецевої електроенергії. В Україні це є серйозним викликом: енергетична інфраструктура пошкоджена, а ціни на електроенергію високі. У ЄС ситуація неоднорідна. Хоча такі країни, як Франція і Швеція, отримують переваги від низьковуглецевої та недорогої базової електроенергії (атомної або гідроенергії), виробники сталі в Німеччині, Італії та Польщі стикаються з нестабільними та високими витратами на електроенергію. У таких умовах виробництво «зеленої» сталі стає неможливим, оскільки електроенергія може становити 35–50% виробничих витрат у нових «зелених» технологіях виробництва сталі.

На відміну від звичайної модернізації, проєкти декарбонізації вимагають специфічних ринкових умов для успіху. Попит на низьковуглецеву сталь має бути стабільним. Немає сенсу будувати «зелений» металургійний завод, якщо ніхто не купуватиме «зелену» сталь. Однак зараз жодна політика на рівні ЄС не гарантує попиту на «зелені» сталеві вироби.

Провідні європейські автовиробники та виробники побутової техніки висловили підтримку «зеленій сталі» через угоди про її закупівлю, але ці контракти залишаються невеликими та символічними за обсягом. У результаті металургійні компанії невпевнені, чи зможуть вони в майбутньому отримувати достатній дохід, щоб виправдати початкові інвестиції у декарбонізацію.

Стагнація попиту на сталь у ЄС погіршує ситуацію. З огляду на менші перспективи зростання компанії не хочуть вкладати кошти в ризиковані, капіталомісткі інвестиції, особливо коли кожен «зелений» сталевий проєкт вимагає щонайменше €1 млрд. За таких слабких ринкових умов передчасне виведення з експлуатації традиційного обладнання виглядає економічно невигідним. Без «зелених» ринків, які функціонують, і доступної енергії навіть найкращі плани декарбонізації залишаться лише на папері.

Хоча виробники сталі в ЄС мають право на щедру державну допомогу – до 50% від інвестицій у проєкт – багато хто з них відкладає свої плани з декарбонізації через несприятливі економічні та політичні умови. Навіть найпрогресивніші виробники сталі вагаються, коли попит на «зелену» сталь є невизначеним, а виробничі витрати зростають.

Наприклад, у червні 2025 року ArcelorMittal скасувала свій DRI-EAF проєкт у Бремені й Айзенхюттенштадті. У вересні 2025 року Salzgitter відклала ухвалення остаточного інвестиційного рішення щодо другої фази своєї програми з 2026 року на 2028–2029 роки. У жовтні 2025 року Stegra зіткнулася з дефіцитом фінансування і почала шукати додатковий капітал у розмірі до €975 млн.

Чого ж тоді можна очікувати від України – країни, яка не має попереднього досвіду в розробленні масштабних політик стимулювання та перебудові капіталомістких галузей? Ризики є величезними. Без чітких правил і стабільних умов інвестор може легко вкласти мільярди у проєкт декарбонізації й опинитися в пастці мінливого або неефективного регулювання.

Затримки в європейських проєктах також створюють невизначеність у виборі технологій. Рішення, ухвалені 5 років тому, зараз неактуальні, і європейські виробники вже переглядають свої плани.

З огляду на технологічну невизначеність навколо декарбонізації в ЄС, українські виробники сталі не зможуть декарбонізуватися раніше або швидше за своїх європейських колег. Українська металургійна промисловість тісно пов’язана з європейською і тому має узгоджувати свої дії з її напрямом розвитку.

Схоже, що перша «зелена» сталь на підприємствах ЄС з’явиться не раніше 2030 року – етапі розвитку, до якого ще роки. Масштабне виробництво навряд чи розпочнеться до 2035 року, оскільки поточні проєкти повільно просуваються через вузькі місця у плануванні, отриманні дозволів і фінансуванні. Це не просто затримки – вони відображають реальну інерцію трансформації металургійної промисловості. Наразі декарбонізація – це марафон, а не спринт.

Висновок

Сталевий сектор важко декарбонізувати навіть у Європейському Союзі, де є суворі кліматичні регуляції та значна державна підтримка. Проєкти є капіталомісткими, повільними у реалізації та залежать від наявності сприятливих енергетичних і ринкових умов, яких наразі бракує.

Для України виклик є ще більшим. Незважаючи на те, що українські металурги поділяють довгострокові амбіції ЄС щодо декарбонізації, вони не мають доступу до фінансових інструментів, грантів і засобів зменшення ризиків, які підтримують подібні проєкти в ЄС. Вони також стикаються з руйнуваннями, пов’язаними з війною, високими цінами на електроенергію та погіршенням конкурентоспроможності.

За таких умов декарбонізація української металургійної промисловості не може бути швидким процесом. Перехід займе час, і без цільової зовнішньої підтримки існує ризик, що він затягнеться набагато довше, ніж у ЄС. Не будьмо популістами – декарбонізація не відбудеться протягом наступних 5 років; це набагато довший і складніший процес. Його прогрес потребує спільних дій від Європи й України.