Exclusive Північноафриканська «зелена» сталь скоро стане затребуваною в ЄС: огляд

Країни регіону можуть скласти конкуренцію Затоці як постачальнику ресурсів для декарбонізації єврометалургії

Економічний потенціал держав Північної Африки спирається на ті самі ресурси, що й у GCC: багато сонця та нафти з газом. Утім, нафти і газу тут усе-таки менше, ніж у Затоці. І це позначається на інвестиційних можливостях Єгипту, Алжиру, Лівії та Тунісу в просуванні до безвуглецевої економіки, включно з металургією.

Що стосується Марокко і Мавританії, то тут нафти і газу практично немає. Зате є значні запаси залізної руди. Як і в Лівії, Алжирі, Тунісі, Єгипті. Тому структура регіональної металургії ідентична тій, що сформувалася в GCC.

Це виключно EAF-заводи, що працюють на DRI місцевого виробництва. Тобто на цьому етапі це цілком “зелена” продукція. І зовсім скоро північноафриканський DRI стане дуже затребуваним у ЄС, після запровадження CBAM із січня 2027 р. Тоді єврометалурги потребуватимуть заміни для чавуну, що виплавляється в BF. Це визначає тенденції розвитку сталеливарної промисловості на півночі Африки.

DRI-драйвер

Останніми роками північноафриканські країни нарощують сталеву виплавку завдяки стійкому попиту на довгий прокат з боку будівельного сектора. Але при цьому виробництво DRI зростає випереджальними темпами. Це вказує на його високий експортний потенціал.

Надалі він ще більше збільшиться. Цьому сприятиме впровадження CBAM у Євросоюзі з січня 2027 р., тобто зовсім скоро. Тоді єврометалурги, щоб уникнути додаткових витрат, потребуватимуть заміни чавуну на низьковуглецевий матеріал для плавки сталі. Північноафриканський NG-DRI цілком підходить для таких цілей.

І він має серйозну перевагу в конкуренції з близькосхідним, завдяки географічній близькості Єгипту, Алжиру, Марокко тощо до Європи порівняно з регіоном Затоки. По-перше, це дає споживачам дешевшу логістику. По-друге, менший Scope 3 за рахунок нижчих викидів СО2 при транспортуванні. Тому зараз у регіоні готується ціла низка нових проєктів.

• У Мавританії держкомпанія SNIM, другий за величиною африканський видобувач залізної руди, спільно з консорціумом CWP Global має намір побудувати завод DRI річною потужністю 2,5 млн т. Підприємство розміщуватиметься в індустріальній зоні AMAN, де також планується створення ВЕС і СЕС сумарно на 5,5 ГВт (I стадія) і заводу з випуску “зеленого” Н2. Тобто це буде повністю безвуглецеве виробництво;
• У Єгипті планується будівництво заводу DRI потужністю 2,5 млн т вартістю €1 млрд з подальшим збільшенням до 4 млн т. Підприємство працюватиме на обладнанні німецької SMS Group в економічній зоні Суец;
• В Алжирі місцева компанія Copresud спільно з італійським консорціумом CEIP Scarl планують будівництво заводу DRI вартістю €1 млрд, без зазначення потенційної потужності. Ймовірно, вона буде близько 2,5 млн т, за аналогією з єгипетським проектом;
• У Лівії турецька Tosyali Holding спільно з місцевою держкомпанією SULB мають намір побудувати найбільший у світі завод DRI потужністю 8,1 млн т на рік. Замовлення на поставку обладнання отримала SMS Group;
• У Лівії держкомпанія LISCO має намір побудувати завод DRI потужністю 2 млн т на рік. Постачальником обладнання виступить італійська Danieli;
• У Марокко в рамках ініціативи «Марокканська пропозиція» вартістю $32 млрд місцева компанія Nareva задекларувала намір виробляти Н2 DRI поряд із “зеленим” аміаком;

Крім того, існують можливості збільшення випуску DRI на діючих підприємствах. Наприклад, Algerian Qatari Steel Co. у 20222 р. анонсувала розширення з 2,5 до 5 млн т до початку 2026 р.

Чинні та майбутні DRI заводи є потенційними драйверами попиту на “зелений” Н2 і здатні прискорити розвиток водневої індустрії в Північній Африці. А отже, і повний перехід на безвуглецеву виплавку сталі в регіоні.

 «Зелений» потенціал

Сьогодні в цьому аспекті лідерство належить єгипетській Elmarakbysteel. Її викиди СО2 лише 0,62 т на 1 т готової сталі. Решта компаній не розкривають даних. Але оціночно їхній показник близько 1,4 т на 1 т метпродукції, виходячи із загальних обсягів галузевої емісії та виробництва сталі.

Нагадаємо, у Emirates Steel, найбільш “зеленої” меткомпанії в GCC, парникові викиди 0,67 т на 1 т сталі. При цьому 86% електроенергії (е/е), використовуваної у виробництві, вона отримує з відновлюваних джерел енергії (ВДЕ). Для порівняння. У єгипетської Ezz Steel, провідного виробника в Північній Африці, цей показник лише 12%.

Тому подальша декарбонізація сталеливарної галузі в Єгипті, Алжирі, Тунісі, Марокко безпосередньо залежить від розвитку “зеленої” енергетики. Майже у всіх країн є амбітні програми в цьому секторі.

• Єгипет планує збільшити частку ВДЕ в енергобалансі з 20% у 2022 р. до 42% до 2030 р. і до 58% до 2024 р. Урядовий портфель містить 16 проєктів з будівництва ВЕС і СЕС загальною потужністю 55 ГВт. Усі вони перебувають на різних стадіях: від меморандумів про взаєморозуміння до практичної реалізації;
• Національний план відновлюваної енергетики Алжиру передбачає збільшення потужностей з 4,5 ГВт у 2020 р. до 22 ГВт у 2030 р., з них на СЕС припадає 10,5 ГВт, на ВЕС – 4 ГВт, плюс 2 ГВт на зберігання е/е;
• Лівія планує у 2020-2025 рр. збільшити потужність ВЕС із 0,6 до 1 ГВт, СЕС – із 0,3 до 0,8 ГВт. За рахунок цього частка ВДЕ в енергобалансі підвищиться з 7% до 10%. Національна стратегія сталої енергетики передбачає зростання “зелених” потужностей до 4,1 ГВт до 2035 р. Їхня частка в енергобалансі становитиме 25%;
• Уряд Тунісу ставить завдання збільшити частку ВДЕ в енергобалансі до 35% до 2030 р. порівняно з 3% у 2024 р. У 2035 р. показник має досягти 50%, до 2050 р. – 100%. При цьому встановлена потужність ВДЕ зросте з 0,4 ГВт у 2021 р. до 4 ГВт у 2030 р. Наразі влада затвердила концесійні проєкти на 2,2 ГВт;
• План дій з відновлюваної енергетики Марокко передбачає зростання частки ВДЕ в енергобалансі до 52% до 2030 р. порівняно з 7,1% у 2021 р. Встановлена потужність ВДЕ в цьому разі збільшиться з 1,9 ГВт до 16,3 ГВт;

У Мавританії немає затвердженої урядової стратегії в галузі ВДЕ. Але, за підрахунками Міжнародного енергетичного агентства (IEA), реалізація намічених проєктів з виробництва “зеленого” Н2 потребуватиме створення 16 ГВт потужностей ВДЕ до 2030 р.

Використання “зеленого” водню – наступний важливий крок до безвуглецевого майбутнього. Не тільки в металургії, а й в енергетиці, цементній промисловості, виробництві мінеральних добрив тощо. З урахуванням колосального потенціалу з розвитку ВДЕ (рівень сонячного випромінювання в регіоні 2000 кВт-год/м2) всі без винятку країни Північної Африки претендують на роль постачальника “зеленого” Н2 для Євросоюзу. Який, своєю чергою, підкреслює зацікавленість у подібних проєктах.

• Національна воднева стратегія Єгипту містить 2 сценарії, базовий і “зелений”. У першому випадку до 2030 р. планується забезпечити виробництво 1,5 млн т. “блакитного” Н2, до 2040 р. – 5,6 млн т. У другому – 3 млн т до 2030 р. і 5,8 млн т до 2040 р. Таким чином, ці варіанти відрізняються тільки швидкістю впровадження на першому етапі. Базовий сценарій передбачає експорт усього одержуваного Н2 до 2030 р., до 2040 р. показник має збільшитися до 3,8 млн т. Це потребуватиме розгортання електролізних потужностей на 13 ГВт. Для їх забезпечення “зеленою” е/е необхідно 19 ГВт потужностей ВДЕ;
• Енергоємність водневої індустрії Алжиру до 2040 р. має сягнути 40 ТВт-год, з них 10 ТВт-год використовуватимуться для внутрішнього споживання. При цьому до 2040 р. планується виробляти понад 1 млн т “зеленого” Н2, решта обсягу – “блакитний” Н2.
• Стратегічна дорожня карта Мавританії передбачає виробництво 20,1 млн т Н2 до 2050 р. З них “зеленого” Н2 – 12 млн т, “блакитного” Н2 – 8,1 млн т. Уряд ініціював 4 проєкти, пов’язані із “зеленим” воднем, із загальним енергопотенціалом 85 ГВт. Очікується, що це дасть змогу Мавританії до 2050 р. зайняти до 1,5% світового ринку Н2 і до 1% світового ринку “зеленої” сталі;
• Національна стратегія Тунісу з виробництва “зеленого” водню поставила за мету до 2050 року виробляти 8,3 млн т Н2 на рік, з них 6,3 млн т експортуватимуться, переважно в Європу. Це потребуватиме 90 ГВт потужності ВДЕ. До 2030 р. експорт “зеленого” Н2 має сягнути 0,3 млн т, до 2040 р. – 1,6 млн т;
• Дорожня карта з розвитку водневої галузі Марокко передбачає енергоємність 14 ТВт-год до 2030 р. З них 10 ТВт-год. будуть спрямовані на забезпечення експорту Н2, для внутрішніх цілей – 4 ТВт-год. Для цього необхідно 6 ГВт потужностей ВДЕ. До 2050 р. прогнозується досить широкий діапазон: 154-307 ТВ-год. Уряд схвалив інвестпроєкти у сфері “зеленого” Н2 на $32 млрд;
• Національна стратегія сталої енергетики Лівії містить посилання на можливість використання ВДЕ для виробництва “зеленого” Н2. До 2030 р. передбачається запуск пілотних проєктів. Конкретних виробничих орієнтирів не вказано;

Виробництво “блакитного” водню в Північній Африці потребуватиме розгортання індустрії CCUS, яка також може бути задіяна на сталеплавильних підприємствах. Як і в країнах Затоки, тут є хороші передумови: наявність великої кількості вироблених нафтогазових свердловин, придатних для зберігання вуглецю. Але поки що в цій сфері немає навіть пілотних проектів. Місцеві нафтогазовидобувачі проводять відповідні дослідження.

Ризики та перспективи

Країни Затоки в процесі декарбонізації економіки (розвиток ВДЕ і виробництва Н2) спираються на свої інвестиційні ресурси. У північноафриканських держав немає таких широких можливостей. Тому їхні проєкти прив’язані до закордонного фінансування. Це Африканський банк розвитку, Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Європейський банк реконструкції та розвитку, Світовий банк.

Вони висловлюють готовність кредитувати “зелені” проєкти на півночі Африки. Але за фактом це далеко не ті обсяги, які потрібні. Наприклад, загальна вартість програм “зеленого” переходу в Єгипті до 2030 р. – $246 млрд. Станом на червень поточного року ЄІБ виділив на ці цілі $312,6 млн. Так, є ще інші перераховані вище міжнародні фінансові інститути (МФІ). Проте зрозуміло, що їхня підтримка і близько не відповідає потребам.

Ще важливо пам’ятати, що гроші МФІ – це позики. Їх доведеться повертати, причому з відсотками. Тому окупність “зелених” проєктів критично важлива для північноафриканських країн. Вони просто не можуть дозволити собі діяти як Саудівська Аравія. Яка запустила будівництво промислового комплексу NEOM вартістю $8,4 млрд, що включає виробництво “зеленого” аміаку і водню, СЕС і супутню транспортну інфраструктуру – не маючи твердих гарантій збуту.

За даними ЗМІ, зараз компанії-оператору Air Products вдалося законтрактувати тільки половину майбутньої продукції. Очевидно, колись ці інвестиції все одно окупляться. І саудити можуть почекати. Але північноафриканські держави чекати не зможуть. Точніше, навряд чи захочуть чекати їхні кредитори. Звідси й обмежені суми “зеленого” фінансування з їхнього боку.

Для Лівії є додаткові ризики, оскільки країна досі не може вийти з хаосу громадянської війни, розпочатої ще в 2011 р. Останнє загострення військових дій датується травнем поточного року.

Виходячи з цього, перспектива декарбонізації в Північній Африці виглядає наступним чином:

• У 2020-х рр. можливі тільки невеликі пілотні проєкти в різних галузях;
• У 2030-х рр. – масштабування виробництва “зеленої” е/е і Н2 до промислових обсягів. При цьому майже вся одержувана продукція експортується в ЄС;
• У 2040-х рр. – активне використання “зелених” ресурсів на внутрішньому ринку для забезпечення безвуглецевого майбутнього місцевої промисловості, включно з металургією;

Така схема повністю влаштовує північноафриканських сталевих виробників, оскільки зараз їхня продукція і так відповідає “зеленим” критеріям.