Досвід Євросоюзу в реалізації «зеленої» промполітики може стати драйвером перебудови економіки України

У січні 2021 року виповнюється рік з того часу, як в Україні була представлена концепція «зеленого переходу». Цей документ передбачає майже повне припинення викидів парникових газів. Висловлюючись науковою мовою, економіка України має стати вуглецево нейтральною до 2070 року.

Це вкрай амбітна мета. Крім того, вона може бути небезпечною, тому що несе в собі ризики для економічного зростання. Підвищення екологічності промислових підприємств передбачає підвищену потребу в інвестиціях. Менше інвестицій у зростання, більше в екологічність. «Зелені» технології коштують дорого.

Також у результаті декарбонізації можливе погіршення конкурентоспроможності продукції. «Зелені» товари виробляти дорожче. Тому важливо дотримуватися балансу між екологічними цілями й економічним зростанням.

Тут показовим є приклад Європейської «зеленої» угоди для металургійної галузі – Green Deal on Steel. За даними EUROFER, європейська сталева галузь знизить викиди парникових газів на 55% до 2030 року, але для цього необхідний комплекс заходів з фінансової підтримки галузі та ряд регуляторних заходів. Зокрема, створення ринку для «зелених» товарів шляхом системи держзакупівель, реалізація заходів торговельного захисту, підтримка інвестицій в інноваційні рішення.

У чому результат цих заходів? Європейські металурги активно розробляють і досліджують нові технології для зниження викидів. Останній приклад – запуск пілотного проекту (HYBRIT) з використання водню в процесі виробництва заліза прямого відновлення. Це дасть змогу майже повністю уникнути викидів парникових газів у процесі виробництва сталі.

Виникає інше питання: де взяти водень у таких великих обсягах? Передбачається використовувати екологічно чистий водень, вироблений методом електролізу з використанням електричної енергії, отриманої з відновлюваних джерел. У цьому випадку виробництво водню для енергетики – це спосіб зберігання електроенергії, що було вузьким місцем у розвитку «зеленої» енергетики. Від вугілля Європа рішуче відмовляється.

Аналогічні процеси відбуваються у сфері транспорту. Субсидії зробили купівлю електромобілів доступнішою. І навпаки – стандарти викидів від автомобілів внутрішнього згоряння зробили традиційні автомобілі більш дорогими. Підвищується попит на такі товари, як літій, мідь, нікель, рідкоземельні метали. У довгостроковій перспективі знизиться попит на нафту, а відповідно, на цілий ряд продуктів і послуг для її видобутку й переробки.

Виходить, що застосування одних технологій тягне за собою по ланцюжку цілий ряд трансформацій в економіці. Змінюються ланцюжки створення вартості, створюються нові галузі, нові ринки, попит на одні товари зникає, на інші – різко зростає. Тобто підвищення «екологічності» призводить до структурної зміни економіки.

Чи готова Україна до таких трансформацій? З моменту прийняття Концепції «зеленого переходу» зроблено вже чимало. Наприклад, прийнято пакет документів для моніторингу, звітності та верифікації викидів парникових газів. Це створює умови для запуску в Україні системи торгівлі квотами. Також розроблено позиційний документ «Про участь України в Європейському зеленому курсі». Цей документ стане основою для співпраці між Україною і ЄС в екологічній сфері.

Також сьогодні з ініціативи уряду в Україні ведеться робота зі створення Національної економічної стратегії. Одним з векторів стратегії стане промисловість. І «зелені» технології – один з пунктів, який, як ми бачимо, стане важливим елементом української промисловості.

Приєднання до європейського «зеленого переходу» дасть Україні дуже багато. По-перше, це індивідуальний підхід до умов декарбонізації нашої економіки. По-друге, це дасть можливість уникнути бар’єрів під час експорту до ЄС, що актуально в рамках дискусії про впровадження спеціального фіскального інструменту (CBA), який перешкоджатиме експорту вуглецевоємної продукції. По-третє, очікується, що це відкриє для нас джерела фінансування.

Україна, як країна з економікою, що розвивається, не може бути лідером процесу декарбонізації. Лідерами цього дорогого процесу є найрозвиненіші країни світу. Тому, будучи частиною європейської «зеленої» угоди, Україна зможе запозичувати досвід ЄС. З огляду на той факт, що стратегічні документи з екологічної політики ми ще не розробили, то використовувати досвід Європи більш ніж логічно. Якщо ми ставимо собі цілі, аналогічні європейським, то доцільно використовувати ті самі інструменти, що і ЄС.

Європейці до екологічної політики підходять системно. Простіше кажучи – це політика противаг, «батога й пряника». Якщо десь є обмеження, то даються й інструменти, за рахунок яких можна вирішити цю проблему. Тобто, якщо посилюються стандарти або податкова політика, то водночас із цим працюють фінансові інструменти, субсидії, торгові бар’єри тощо. Для більшої ефективності ці заходи застосовують комплексно, що економить кошти й дає змогу уникнути провалів у пов’язаних між собою галузях. Для промисловості такий комплекс заходів називається «зелена» промислова політика.

«Зелена» промислова політика – це комплекс здійснюваних державою заходів, спрямованих на прискорення трансформацій економіки як з метою зниження шкідливих викидів, підвищення ресурсної ефективності, так і з одночасним підвищенням продуктивності та конкурентоспроможності.

«Зелена» промислова політика не лише дає змогу усунути ризики переходу до безвуглецевої економіки, а й може стати джерелом зростання економіки. Така політика передбачає стимулювання інвестицій в нові ефективні технології, створення нових робочих місць, створення нових ринків, просування експорту «екологічної» продукції та інше.

Декарбонізація створює ряд викликів і ризиків для економіки України. Але якщо підійти комплексно й розумно, без популізму, декарбонізація разом з використанням досвіду ЄС, може стати драйвером структурної перебудови нашої економіки. Це може бути відповіддю на питання, як нам позбутися спадщини застарілих технологій і статусу сировинного придатка.

Водночас декарбонізація – глобальний процес і глобальна гонка. Хто зайде на новий ринок першим, може отримати перевагу та лідерські позиції в майбутньому. Тому якщо країни, що розвиваються, прагнуть зберегти своє місце в глобальних ланцюжках створення вартості, вийти на нові ринки, то реалізація «зеленої» промислової політики – не опція, не міжнародні зобов’язання, не модна течія, а необхідність.

Оригінал матеріалу опублікований тут