Exclusive Нам потрібно знайти справедливу й конкурентоспроможну ціну на електроенергію

Якщо бізнес припинить свою діяльність, його майже нічим буде замінити – особливо у сфері металургії та гірничодобувної промисловості

На жаль, ми є дуже енергоємною компанією. За нинішніх умов ми споживаємо приблизно 250 МВт·год, і це навіть не на повному завантаженні виробничих потужностей. До війни електроенергія становила 7% у ціні реалізації нашої продукції. Зараз ця частка зросла до 20%.

Аналізуючи ціни на електроенергію, особливо в тих місяцях, коли вона мала б бути найдешевшою – з березня по червень, тобто після зими та до літа – ми відзначили, що Україна мала найвищі ціни на електроенергію серед усіх європейських країн. Про це неодноразово повідомлялося. Наприклад, у травні ціни на електроенергію сягали 94 євро/МВт·год, що у п’ять разів дорожче, ніж у Франції в період, коли електроенергія мала бути найбільш доступною. У червні, попри аномальну спеку в Європі, ціни на електроенергію в Україні були все ще вдвічі вищими, ніж у Франції.

Зростання вартості електроенергії також включає складову доставки. Однією з причин, чому ціни на електроенергію в Україні вищі, ніж у решті Європи, є підвищені витрати на передачу. Вартість транспортування електроенергії до наших об’єктів суттєво зросла за останній рік.

У результаті чистий збиток нашого підприємства за лише п’ять місяців 2025 р. склав 3,8 млрд грн. Ми виробляємо товарну продукцію – арматуру та катанку – для будівельної галузі, що прив’язує нас до світового формування цін. Ми не можемо перекласти зростання енерговитрат на клієнтів, оскільки ціни на нашу продукцію визначає глобальний ринок, і масштабів для орієнтації на внутрішній ринок у нас немає. Ми змушені експортувати нашу продукцію.

Однак під час експорту ми напряму конкуруємо з виробниками з країн, де електроенергія суттєво дешевша. До війни ми переважно експортували на Близький Схід, до Азії та Африки. Зараз це неможливо, і основним напрямком експорту для нас став європейський ринок.

Ми отримали вигоду від інтеграції з ЄС завдяки скасуванню мит і квот, що зробило наш експорт до Європи безмитним. Але навіть у сусідніх країнах ЄС тарифи на електроенергію нижчі, ніж в Україні.

Коли ми додаємо високі енерговитрати до наших логістичних витрат для виходу на ці ринки, наша продукція стає неконкурентною – загальні витрати часто перевищують витрати європейських конкурентів. Сам ринок перебуває в депресивному стані вже два-три роки, частково через війну. Будівельна галузь не відновилася, багато проєктів заморожено, а ціни на сировину залишаються низькими. В окремих випадках собівартість виробництва перевищує ринкову ціну, що спричиняє постійні збитки.

Попри це, ми повинні підтримувати роботу підприємства, що потребує хоча б мінімальних інвестицій. Щоб забезпечити роботу на мінімально допустимому рівні, ми щорічно повинні вкладати близько $150 млн. Однак за таких високих енерговитрат досягти прибутковості неможливо.

За останні три роки наша материнська група була змушена вкласти майже $1 млрд у підтримку нашої діяльності заради фінансової стабільності. Це величезна сума. Зараз ми розглядаємо можливі рішення разом із урядом, адже внутрішні резерви для оптимізації вже вичерпані. Нам вже більше ніде скорочувати витрати – масштаби не дозволяють.

Щоб залишатися рентабельними, нам потрібно виробляти щонайменше 3 млн т сталі на рік. Але навіть за таких обсягів понад 1,5 млн т зараз є збитковими. Ці обсяги генерують втрати, тож про розширення не йдеться. Деякі експерти згадують ідею переходу на зелену енергетику чи інвестицій у дугові електропечі. Відверто кажучи, це зараз не актуальне питання. Зараз йдеться лише про виживання.

Ми маємо знайти справедливу та конкурентоспроможну ціну на електроенергію, яка дозволить нам продовжити роботу та підтримати місто Кривий Ріг. Сукупно наші зарплати, земельний податок та інші виплати разом із робочими місцями для партнерів і підрядників забезпечують згідно наших розрахунків, до 50% бюджету міста. Якщо ми припинимо роботу – місцева економіка обвалиться.

Ми не претендуємо на надприбутки – наше завдання зараз хоча б «вийти в нуль». Як частина публічної компанії, що котирується на Нью-Йоркській фондовій біржі і Euronext, ми втратили 90% своєї ринкової вартості за останні три роки. Материнська група продовжувала підтримувати нас, але тепер постає питання щодо перспектив життєздатності цього бізнесу.

Чи можливо випускати базову металопродукцію в Україні за нинішніх енергетичних умов? За поточних цін на електроенергію відповідь – ні. І це неможливо не лише в Україні – навіть у Європі це не було б життєздатним. Уже і в Європі компанії змушені зупинятися через подібний ціновий тиск.

Нам потрібне реальне рішення, адаптоване до наших умов. Якщо цей бізнес зупиниться, йому не буде чим замінити – особливо у сфері металургії та гірничодобувної промисловості. Інші компанії та постачальники послуг у регіоні також залежать від нас.

До війни у нас діяв п’ятирічний план капітальних інвестицій на $450–500 млн (у 2021 р.). Це мало дати суттєвий поштовх місцевій економіці. Навіть зараз ми плануємо інвестувати в зелену енергію у рамках післявоєнного розвитку. Це обов’язкова умова для євроінтеграції. Ми, можливо, отримаємо тимчасові послаблення у рамках механізму вуглецевого коригування викидів (CBAM), але зрештою нам доведеться відповідати екологічним стандартам ЄС.

Для цього знадобиться орієнтовно $1 млрд інвестицій – лише щоб побудувати дугові електропечі та необхідну для них інфраструктуру. Але наразі ми дуже далекі від цієї точки. Перш ніж інвестувати в «зелену» сталь, нам потрібно вижити у воєнний період і повернутися до прибутковості.

Якщо ми зараз не зможемо отримати навіть мінімального прибутку, ми не зможемо накопичити кошти для майбутніх стратегічних інвестицій. Саме тому вирішення питання енергоспоживання є критичним. Ми не просимо державних дотацій для зростання дивідендів акціонерів – наші акціонери вже втрачають. Ми просто хочемо уникнути колапсу.

Як вже зазначалося, деякі можливі рішення вже були запропоновані. У нас немає сотні варіантів вибору. Йдеться не про винайдення нової стратегії, а про ухвалення рішення.

Українська сталеливарна галузь історично була одним із основних складників ВВП. І вона повинна залишатися ним надалі, адже наразі в країні не існує достатньої кількості інших галузей, здатних замінити її у тому ж економічному масштабі. Ця галузь також є трудомісткою. У 2021 р. ми працевлаштовували 27 000 осіб. Зараз у нас працює трохи менше 20 000, однак ми зберігаємо кадровий склад – ми не хочемо його втрачати і переконані, що зможемо відновити обсяги.

Ми впевнені: якщо буде ухвалено правильні рішення, ми зможемо повернутися до попередніх обсягів і фінансових результатів.