(с) shutterstock.com

Зменшення викидів є неможливим, якщо воно не супроводжуватиметься економічним зростанням

Хоча Євросоюз не уник спокуси зробити Carbon Border Adjustment Мechanism (CBAM) трішечки протекціоністським, найбільший виклик для України полягає не в переговорах з ЄС щодо мінімізації обмежень в торгівлі. Виклик у тому, як запустити двигун кліматичного управління в Україні таким чином, щоб він працював на користь розвитку економіки.

Таку думку висловив Тарас Качка, заступник міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України – торговий представник України, в ході круглого столу «Вплив CBAM на металургію України». GMK Center публікує тези його виступу.

– Я хотів би поговорити про два аспекти екологічної політики. Першій – це торгівля. Сьогодні вже можна сказати, що в рамках Світової організації торгівлі є чітке усвідомлення, що ні ЄС, ні Канада не уникли спокуси зробити кліматичні цілі трохи протекціоністськими. І тому дуже добре, що в України з ЄС є двосторонній проєкт торгівлі. Оскільки в двосторонньому діалозі ми швидше можемо порозумітися стосовно того, щоб за екологічними вимогами не крилися обмеження в торгівлі.

Те саме стосується й податків – плати за СО2. Вочевидь, ціна вуглецю ставатиме дедалі більшою для всіх учасників. Але при цьому з’ясовується, що не лише такі великовагові галузі, як вугільна електроенергетика або металургія, мають вуглецевий слід. Виробництво мікропроцесорів, виявляється, завдає довкіллю більшої шкоди, ніж навіть металургія.

Україні тут теж є що запропонувати в плані дискусій. І щодо енергоефективності, і щодо «зелених» тарифів. Ще й «зелена» металургія з’явилася – це все дуже класні слова. Але ми маємо ризик певного розшарування між політикою у сфері довкілля та політикою у сфері економічного зростання. І тому, на мою думку, нам треба виходити з того, що головний ризик у питанні викидів в Україні – це рівень економічної заможності людей. Приклад «євроблях» свідчить, що бідні люди не зважатимуть на викиди від автомобілів. Їм важніше купувати дешеві машини. Тож основою в нас має бути економічний розвиток.

У 2016 році зменшення викидів відбувалося через закриття заводів або через окупацію, але це найбільша можлива ціна. Зараз ми вперше дійшли до того, що й надалі можемо зменшувати викиди, але ми знижуватимемо їх лише за рахунок трансформації економіки та економічного зростання. А от як це зробити – це велика загадка. Про це зараз відбувається дискусія всередині уряду. Адже одна справа – задекларувати амбіції, а інша – підкріпити ці амбіції реальними грошима. Тому будь-який захід, який пропонується на сьогодні, є контроверсійним. Збільшувати вуглецевий податок для того, щоб збирати вуглецевий податок і віддавати його тим самим платникам цього податку для впровадження проєктів енергоефективності чи зменшення викидів, – не думаю, що це найбільш ефективний механізм. Збільшувати екологічні податки на паливо в той момент, коли ми боремося за зменшення його вартості, – теж доволі дивна річ.

Тому найбільший виклик для нас все одно полягає не в переговорах з Європейським Союзом. Найбільший виклик – це те, як запустити двигун кліматичного управління в Україні таким чином, щоб він працював на користь розвитку економіки. Щоб були кошти, щоб були регуляторні заходи, які не карають, а спонукають, дають можливість розвиватися.

Думаю, що нинішня дискусія про формулювання нашої амбіції щодо національно визначеного внеску за Паризькою угодою – це дискусія не про нашу амбіцію перед усім світом. Це дискусія про те, як налагодити внутрішню політику. Зараз ми бачимо, що основний виклик у тому, що є такий от «футбол» між кліматичним крилом нашого уряду та економічним.

Головне питання полягає в тому, що насправді відсутність економічного зростання, тобто економічна стагнація, є ключовим ризиком для кліматичної політики. Ми кажемо, що готові зменшувати викиди, нам це цікаво. Але це зменшення є неможливим, якщо воно не буде супроводжуватися економічним зростанням. І от це питання ще потребує вирішення та дискусії в уряді, з бізнесом, в парламенті – всюди.