Зелена сталь чи Блекаут?

Революція зеленої сталі в ЄС почалася. Доменні печі замінюються електродуговими печами (EAF), вугілля поступається місцем водню, а виробництво сталі з високим вмістом викидів CO2 поступово припиняється. Але є проблема — Європа не має достатньо дешевої, чистої електроенергії, щоб забезпечити цей перехід. І якщо ця проблема не буде вирішена, зелена сталь може стати розкішшю, яку можуть собі дозволити лише кілька країн. GMK Center опублікував нове дослідження з цього питання: «Електроенергетичний ринок ЄС: виклики для зеленого переходу в сталеливарній промисловості».

За даними Eurofer, попит на електроенергію в європейській сталеливарній промисловості:

• подвоїться до 2030 року;
• збільшиться в п’ять разів до 2050 року до 400 ТВт·год, тобто в 2050 році сталеливарна промисловість буде споживати стільки ж
• електроенергії, скільки зараз споживає Франція.

Звідки братиметься вся ця енергія?

Відповідь ЄС чітка: поновлювані джерела енергії, поновлювані джерела енергії, поновлювані джерела енергії. Очікується, що вітрові та сонячні електростанції будуть покривати більшу частину стрімко зростаючого попиту на електроенергію в металургійній промисловості, а в таких країнах, як Франція і Швеція, їх будуть підтримувати атомні електростанції. До 2030 року блок прагне отримувати 42,5% своєї енергії з відновлюваних джерел, а його амбіції досягають ще вищих показників. Але швидко збільшити обсяги зеленої енергії буде нелегко.

По-перше, бюрократичні перешкоди та інфраструктурні проблеми уповільнюють реалізацію вітрових і сонячних проєктів. Наприклад, затвердження однієї наземної вітрової електростанції в Німеччині може зайняти 6-10 років, а підключення до енергомережі часто затримується. По-друге, великою проблемою залишається нестабільність. Сталеливарні заводи не можуть дозволити собі зупинку виробництва, коли не дме вітер. Це означає, що потрібні величезні інвестиції в системи зберігання енергії, водневі буфери і гнучкість енергомереж, але ці рішення ще знаходяться на початковій стадії розвитку.

ЄС робить велику ставку на морські вітрові електростанції та коридори зеленого водню, але якщо їх розгортання буде відставати від графіка, декарбонізація сталеливарної промисловості може зіткнутися з серйозною енергетичною кризою. Одних відновлюваних джерел енергії може бути недостатньо. Для підтримки роботи сталеливарної промисловості можуть знадобитися атомна енергетика, розширення енергомереж і навіть тимчасові резервні газові джерела.

Ще одна проблема — не всі країни ЄС однакові, коли мова йде про зелену сталь. Ціни на електроенергію можуть вбити проєкти зеленої сталі ще до їх початку. Наприклад, якщо ціна на електроенергію досягне 100 доларів за МВт-год, електроенергія перевищить 40% виробничих витрат, що потенційно зробить зелену сталь нерентабельною. Ціни на електроенергію визначатимуть конкурентоспроможність.

Переможці (дешева і чиста електроенергія):

• Франція (ядерна енергія + відновлювані джерела енергії)
• Іспанія (масштабна вітро- і гідроенергетика)
• Австрія (гідро- і вітроенергетика)
• Країни Північної Європи (багата зелена енергія)

Ці країни мають низьковуглецеву, доступну електроенергію, яка ідеально підходить для виробництва сталі на основі водню.

Переможці (висока вартість, залежність від викопного палива): Італія, Польща, Болгарія, Румунія. Ці країни все ще залежать від газу і вугілля, які підпадають під дію системи торгівлі викидами ЄС (EU ETS).

Європейський ринок електроенергії фрагментований. Зараз електроенергія в Іспанії в 2-3 рази дешевша, ніж в Італії. Результат? Виробники сталі в країнах з низькими витратами (Франція, Іспанія) будуть процвітати, тоді як виробники в зонах з високими витратами (Італія, Польща) зіткнуться з вимиранням.

Отже, виробники сталі можуть зіткнутися з:

• Дефіцитом електроенергії. Що буде, якщо до 2030 року не вистачить зеленої енергії для виробників сталі? Це призведе до підвищення цін на електроенергію.
• Волатильністю цін, залежністю від погоди. Різкі коливання вартості електроенергії унеможливлюють довгострокове планування.
• Вуглецевим витоком навіть в межах ЄС. Якщо сталь стане занадто дорогою, виробництво перейде в інші країни з нижчими витратами на енергію.

Але Європа може виправити цю ситуацію за допомогою:

• Масштабного розширення енергомережі: більше транскордонних зв’язків для збалансування цін. Але деякі члени ЄС віддають пріоритет самодостатності над транскордонним співробітництвом. Потенційна проблема також полягає у фінансуванні, оскільки приватні інвестори не можуть взяти на себе багатомільярдне навантаження. Крім того, поряд з міжсистемними з’єднаннями, регіональні мережі також потребують посилення.
• Бум атомної та відновлюваної енергетики, політика, що максимально стимулює збільшення поставок електроенергії. Але тут ми стикаємося з проблемою «енергетичної трилеми»: баланс між доступністю, привабливістю інвестицій і надійністю поставок.Низькі ціни стримують інвестиції в нові потужності. Це можна виправити за допомогою зелених тарифів, контрактів на різницю або інших подібних механізмів, які можна розглядати як державні субсидії.
• Обмеження цін на електроенергію для промисловості та субсидії. ЄС обговорює субсидовані тарифи для виробників сталі, які можуть бути лише тимчасовим заходом. Коли ви покладаєтеся на субсидії, важко позбутися залежності.
• Імпорт водню. Чи може Північна Африка постачати дешевий зелений H2 до Італії та Німеччини? Чесно кажучи, я в це не дуже вірю. Країни, які мають можливості виробляти дешевий водень, будуть прагнути експортувати не водень, а енергоємні низьковуглецеві продукти на основі використання водню.

Без термінових заходів зелена сталь буде працювати тільки в декількох щасливих країнах. Політики повинні втрутитися, інакше деякі країни зіткнуться з ризиками деіндустріалізації.