(с) GMK Center

У своєму прагненні підвищити ставки ренти на видобуток руд держава керується короткостроковою ціновою кон'юнктурою ринку

У березні стало відомо про те, що в парламенті з’явилася нова ініціатива щодо підвищення ставок ренти на видобуток залізної руди. У ЗМІ знову публікуються матеріали про високі ціни на залізну руду, великі прибутки власників залізорудних активів і мізерні суми сплаченої ренти. Це мимоволі викликає відчуття дежавю. Два роки тому відбувалося те саме: прагнучи відновити справедливість у розподілі прибутку від видобутку залізної руди, депутати пропонували підняти ставки ренти й суттєво змінити механізм оподаткування. У чому ж причина такої повторюваності подій?

З початку травня минулого року ціна на залізну руду зросла більш ніж удвічі – до $170/т (з умовою поставки в Китай, який є основним світовим споживачем та імпортером). Цей підйом був викликаний форс-мажорними обставинами: в першому півріччі 2020 року через карантин промислове виробництво, в тому числі випуск сталі, значно скоротилося. У другому півріччі, навпаки, почалося різке відновлення виробництва та зріс попит на залізну руду.

При цьому світові залізорудні компанії не змогли так швидко відреагувати на зростання попиту й наростити пропозицію. Зокрема, впали поставки з Бразилії, яка поряд з Австралією є одним з провідних постачальників залізорудної сировини. Причини скорочення бразильського експорту мають тимчасовий характер. Вони пов’язані з обмеженням роботи місцевих залізорудних підприємств через коронавірус, а також скороченням видобутку Vale, яка ще не відновилася після прориву дамби в Брумадінью.

Але вже у 2022 році Бразилія відновить поставки залізної руди. Також на ринок буде поступово виходити продукція від нових проєктів, і дисбаланс між попитом і пропозицією залізної руди почне вирівнюватися. А під впливом слабкого попиту на сталь і зростання пропозиції залізної руди ціна почне знижуватися. Консенсус-прогноз, розрахований GMK Center на основі оцінок провідних світових інвестиційних банків і консалтингових агентств, свідчить, що до 2024 року ціна залізної руди знизиться до $77/т. Це приблизно такий самий рівень, що спостерігався в 2014-2018 рр.

Очевидно, що держава, у своєму прагненні підвищити ставки ренти керується короткостроковій ціновою кон’юнктурою ринку. Це суперечить принципам довгостроковості та прогнозованості податкової політики. Крім того, виникає логічне запитання: що робити, коли ціни на руду підуть вниз? Чи погодиться держава знижувати ставки ренти? Наприклад, у 2014-2018 рр. така ідея не обговорювалася. Але при цьому постійно виникають ініціативи щодо підвищення ставок ренти, щойно ціни на руду на світовому ринку зростуть. Якщо держава хоче заробити на зростанні цін на залізну руду – нехай купить акції Ferrexpo, які торгуються на Лондонській біржі.

У ЗМІ розкручується такий аргумент на користь підвищення ренти: мовляв, чистий прибуток виробників ЗРС набагато вищий від суми сплаченої ренти. Це порівняння є маніпулятивним і не витримує жодної критики.

По-перше, чистий прибуток не є постійним: він коливається залежно від динаміки цін на світовому ринку і витрат підприємств (на рівень витрат також впливає економічна та регуляторна політика держави, але це окрема історія).

По-друге, більш коректно використовувати показник чистого грошового потоку, що враховує обсяг інвестицій, джерелом для яких виступає чистий прибуток підприємств. Протягом останніх трьох років залізорудні підприємства України інвестували в середньому $500 млн щорічно.

Українські металургійні підприємства є вертикально інтегрованими. Ні для кого не секрет, що залізорудний сегмент більш прибутковий, ніж металургійний. Тому за рахунок прибутку залізорудного сегмента підприємства інвестують у металургійне виробництво, екологічні та соціальні проекти. Відповідно, скорочення прибутку від продажу залізної руди призведе до зниження можливостей оновлювати виробничі потужності, підтримувати високі соціальні стандарти, знижувати екологічне навантаження на довкілля.

Також металургам потрібно обслуговувати свої зобов’язання перед кредиторами. ГМК – капіталоємна галузь. Для реалізації інвестиційних проєктів тут доводиться залучати борговий капітал у вигляді кредитів або випуску облігацій. Тобто порівнювати ренту й чистий прибуток, натякаючи на надприбутки й низькі податки, некоректно.

Періодично порушується питання, чому б Україні замість залізорудної сировини не експортувати готову продукцію. Тут слід згадати, що сьогодні в світі переважають протекціоністські тенденції. Ми бачимо, як країни та економічні блоки запроваджують ті чи інші торговельні обмеження на імпорт сталевої продукції, тому нарощування експорту сталі з України є нереалістичним. Намагаючись обмежити експорт залізорудної сировини за рахунок зростання ренти, ми тим самим звільнимо місце на ринку для наших конкурентів з Австралії, Бразилії, Південної Африки, Росії.

До слова, Австралія розвиває свою залізорудну галузь, не вбачаючи нічого поганого в її сировинному статус. Якщо докладніше розібратися в специфіці виробництва, виявиться, що австралійська залізорудна галузь більшою мірою є сировинною, ніж українська. Українським виробникам доводиться додатково обробляти залізну руду перед продажем (збагачувати, виробляти окатиші), тоді як австралійцям достатньо її добути, подрібнити й розсортувати за фракціями.

Розвиток української залізорудної галузі – необхідна умова декарбонізації металургійного виробництва та економіки України загалом. Це надзвичайно важливе питання в контексті стратегії «зеленого переходу» і визначення внеску України у виконання Паризької угоди. Українські гірничо-збагачувальні комбінати почали запускати виробництво металізованих окатишів (DR-окатишів), які використовуються для виробництва заліза прямого відновлення. На цей продукт покладають великі надії щодо досягнення вуглецевої нейтральності: вже сьогодні виплавка сталі з заліза прямого відновлення дозволяє знизити викиди СО2 на 40% у порівнянні з традиційною киснево-конвертерної технологією. У перспективі ці викиди можна скоротити майже до нуля за рахунок використання водню, але це вже питання подальших технологічних розробок.

Тому для України логічним, економічно обґрунтованим рішенням є стимулювання подальшого розвитку залізорудної галузі. Намагаючись зібрати якнайбільше податків і обмежити експорт залізної руди, можна завдати шкоди українській економіці, зруйнувати те що є і не створити нічого натомість.

Оригінал матеріалу опублікований тут.