Не треба робити карго-культу з європейської кліматичної політики

До України має бути ставлення як до абсолютно природної частини ринку Європейського Союзу

Кліматична політика Європейського Союзу є комплексною, тобто є не одна програма фінансування декарбонізації, а кілька різних програм. І нам, з одного боку, необхідно розуміти, що робить Європейський Союз, а з іншого – не треба робити карго-культу з їхньої політики. Європейський Союз багато в чому є для нас рольовою моделлю. Але насправді це наш партнер, а не тато чи мама.

Наша металургія вже доросла, вона пройшла через буремні 90-ті і є достатньо модернізованою. В українській індустрії є елементи, які, вочевидь, потребують модернізації, але є й елементи, якими можна пишатися. Те саме відбувається й у Європейському Союзі.

Тому перше наше завдання полягає в тому, щоб вийти з моделі «ідеальний ЄС – погана Україна». Достатньо того, що від постів наших екологічних активістів у соціальних мережах складається враження, що вся Україна затягнута димом, а одразу на кордоні з Польщею небо стає блакитним і чистим. Насправді всюди є проблеми, які треба вирішувати.

Україна та ЄС є рівними партнерами

У цілому Україна далеко не така погана держава з погляду кліматичної політики. Викидів у нас не в рази більше, хоча, безумовно, є й «рекордсмени» за деякими показниками. Але ми перебуваємо в такій самій формі, що й Європейський Союз. Тому не треба сприймати Україну як країну, що наздоганяє Європейський Союз. За багатьма параметрами ми є однаковими, кожен зі своїми нюансами.

Якщо подивитися на національно визначений внесок Європейського Союзу в рамках Паризької угоди, там дуже чітко видно, що різні держави наступні 10 років по-різному будуть зменшувати викиди. Не всі зможуть так модернізуватися, як багата Німеччина. І тому ми, в принципі, йдемо разом з Європейським Союзом. Зрештою Угода про асоціацію нас де-юре вписує в ті самі рамки кліматичної політики, що й Європейський Союз. Тобто перша, фактично базова теза – це те, що Україна та ЄС є однаковими, рівними партнерами, кожен зі своїми проблемами, й ми маємо один одному допомагати.

Три напрями підтримки

Є три напрями цієї допомоги. Перший – це питання відкритості ринків. Чи є Україна та ЄС одним ринком. За великим рахунком Україна є частиною промислового ринку Європейського Союзу. Це не лише питання вільної торгівлі, це питання стандартизації, технічного регулювання та взагалі бізнес-культури як такої.

Звісно, ЄС доволі часто має протилежну точку зору. Україна не є членом Європейського Союзу, отже, ставлення що до України, що до Парагваю – абсолютно однакове. Зрозуміло, що Парагвай згаданий суто з географічних міркувань. На нашу думку, до України має бути ставлення як до абсолютно природної частини ринку Європейського Союзу завдяки Угоді про асоціацію та тим товаропотокам, що ми маємо.

Другий напрям – це трансфер технологій. Фактично, це діалог між тими, хто здійснює дослідження, виробниками обладнання, металургією та державою, яка встановлює галузеві стандарти. Україна теж має бути за цим столом. Для чого це потрібно? Не лише для продажу товарів, а й для того, щоб отримувати фінансування.

Фінансування – це третій напрям. У травні в Брюсселі ми брали участь у діалозі, де йшлося про те, що механізм гарантування Sustainable Guarantees, який видає Європейська комісія для міжнародних фінансових інституцій, буде поширюватися на Україну та на приватні проєкти з України. Тобто компанії зможуть користуватися цими інструментами. Паралельно триває діалог з усіма банками, з Інвестиційним банком, Світовим Банком та МФК щодо фінансування цих проєктів. Це дуже довгострокова дискусія.

Будь-який контракт, будь-які виробничі зміни – це багато років дискусії. Тому не завжди видно, де саме той момент, коли, власне, все реалізується. У нас немає точки, за якою можна сказати, що ось тут, власне, ми вирішили, що €2 млрд піде на металургію. Це насправді доволі тривалий процес, який складається з багатьох дуже нудних елементів.

Треба розуміти, що в самому Європейському Союзі відбуваються складні дискусії між екологічними активістами, споживачами, бізнесом, фінансовими колами, постачальниками обладнання, науковцями тощо. Це дії всіх проти всіх, і тому, мабуть, це найскладніший момент.

Проблема фінансового управління

В Україні відбувається абсолютно ідентичний процес. Єдина проблема, яка є зараз всередині України, – це, власне, фінансове управління. У нас, на жаль, не так добре розвинута культура надання підтримки бізнесу. Це або пільги, або компенсація відсоткових ставок. У цьому ми залежимо від банків, від їхньої політики. Сподіваюся, що кліматична політика буде першим успішним прикладом, коли ми зможемо забезпечити акумуляцію коштів з різних джерел, в тому числі від вуглецевого податку, який ішов би не в загальний фонд бюджету, а скеровувався би на підтримку декарбонізації. Думаю, що спільними зусиллями ми вийдемо на правильну модель управління цими коштами. Вона, з одного боку, має акумулювати гроші з різних джерел, а з іншого – перенаправляти їх в правильне русло, щоб наша промисловість справді могла ними скористатися. І це, можливо, наш найбільший внутрішній виклик. Зараз поки що ми ще далекі від того, щоб чітко сказати промисловості, яку модель фінансування ми пропонуємо.

Важливо зрозуміти, що Україна, як і Європа, теж хоче й буде кліматично нейтральною у 2050 році. Тому що: а) цього хоче українське суспільство, b) цього хочуть українські політики та, найголовніше, c) таким чином буде розвиватися український бізнес.