Держава має зробити розвиток промисловості пріоритетом

Релокація підприємств до західних регіонів України надає шанс сформувати промисловий сегмент, якого там не було до війни

Унаслідок бойових дій у багатьох регіонах України пошкоджено або знищено значну кількість промислових підприємств. Певну частину потужностей релокували до інших регіонів або навіть сусідніх країн. Підприємства, що працюють, мають значні проблеми з попитом та логістикою, доступом до кредитних ресурсів та ін. Це загрожує деіндустріалізацією України, хоча й до війни промисловість нечасто відчувала підтримку з боку держави.

Поточна ситуація

Деіндустріалізація в Україні почалась задовго до вторгнення Росії, і навіть до початку війни в 2014 році. Ми можемо простежити це за динамікою часток переробної промисловості у ВВП та в експорті.

Якщо у 2007 році частка переробної промисловості у ВВП України становила близько 18%, то в 2021 році ця частка знизилася до критичних 10%. Те саме стосується експорту: у 2007 році частка переробної промисловості в експорті становила приблизно 73%, а у 2021-му – близько 37%. Тобто впродовж останніх 15 років Україна поступово втрачала свій промисловий потенціал, дедалі більше ставала сировинною країною – як з погляду ВВП, так і в експорті.

Зараз війна фактично добиває нашу промисловість, оскільки бойові дії зачіпають ті регіони, де вона була найбільш розвинута. Це Харківська, Запорізька, Дніпропетровська області, раніше підконтрольні Україні частини Луганської та Донецької областей, зокрема Маріуполь та інші міста. Частина підприємств фізично знищені, інші сильно постраждали. Деякі з цих підприємств були високотехнологічними, тому відновити їх з нуля буде вкрай важко.

Певна кількість підприємств перемістилися на захід країни й намагаються відновити потужності. Ці виробництва Україна, ймовірно, збереже. Для західних регіонів – це шанс сформувати свій промисловий сегмент економіки, який там не був таким потужним до російського вторгнення. Третя категорія – це підприємства, які переїхали за межі України. І це стане викликом для держави: чи зможемо ми повернути їх назад?

Хочу також донести на перший погляд неочевидну думку: якби деіндустріалізація не відбувалася ще до війни та якби частка переробної промисловості у ВВП становила близько 20%, то, можливо, і війни не було б або принаймні ми були б краще озброєні. Адже в такому разі ми самостійно виробляли би значно більше зброї та складної техніки, мали би більше доходів бюджету на фінансування армії. І ворог би багато разів подумав перед тим, як на нас нападати.

Що треба зробити?

Держава має встановити розвиток промисловості як пріоритет. І, відповідно, сформувати набір інструментів, які сприятимуть розвитку високотехнологічних виробництв.

Жодна країна у світі не змогла досягти розвитку переробної промисловості в рамках концепції вільного ринку. Усі розвинуті країни застосовували широкий набір стимулів, щоб ця промисловість з’являлася.

Звісно, перемога у війні дасть значний поштовх для розвитку економіки й промисловості зокрема. Але я вважаю, що багато що можна робити вже зараз. Назву основні інструменти, які можуть сприяти створенню виробництв уже під час війни.

По-перше, страхування військових ризиків.

По-друге, доступ до довгих і дешевих грошей. Ми розуміємо, що з кредитами під 40% від комерційних банків жодних інвестицій у промисловість не буде.

У розвинутих країнах доступ до дешевих грошей забезпечує Банк розвитку. У нас такого банку немає. Але в нас діє, наприклад, програма пільгового кредитування «5-7-9%». Щоправда, нею користуються здебільшого торговельні компанії, а не виробники. Тому слід переглянути її пріоритети.

У нас є грантова програма від уряду для переробної промисловості. Вона передбачає, що виробник може отримати грант у 8 млн грн. Але кількість цих грантів обмежена. Слід збільшити обсяг фонду фінансування цієї програми.

Третє – компенсація витрат на капітальні інвестиції в переробну промисловість через податки. У такий спосіб наші західні сусіди переманюють українські підприємства до себе.

Четверте – стимулювання експорту переробної промисловості. У нас уже кілька років існує Експортно-кредитне агентство. Воно вже надає сервіс, який забезпечує кредити на виробництво продукції за експортними контрактами, хоча й у малих сумах. Ці ліміти потрібно збільшувати, а також розширювати спектр послуг з експортного фінансування.

П’яте – розширення локалізації в державних закупівлях. Нагадаю, що відповідний закон (№1977-IX) ухвалили в грудні 2021 року, а набрав чинності він уже під час війни – в липні цього року. Цей інструмент потрібно постійно посилювати, спираючись на виробничі потужності, наявні в країні.

До списку інструментів підтримки промисловості також можна додати розвиток індустріальних парків.

Окремої уваги потребує і потребуватиме сектор військово-промислового комплексу. Тут держава має перетворитися з пасивного спостерігача на вимогливого й спроможного замовника. Є доведене практикою правило: якщо держава не купує військову продукцію власних виробників, то й інші держави ніколи цього не робитимуть.