(с) shutterstock.com

Питання фінансування залишається найслабшою ланкою кліматичної політики України

Усі учасники Паризької угоди самостійно вирішують, який внесок вони готові зробити в боротьбу з потеплінням клімату. Для цього на рівні країн встановлюються цілі щодо скорочення викидів парникових газів. Україна не є винятком – наприкінці липня прийняли оновлений внесок у виконання Паризької угоди (НВВ-2), згідно з яким наша країна має намір скоротити викиди СО2 до 2030 року на 65% від рівня 1990-го. Це більш амбітна мета, ніж у Євросоюзу, який хоче скоротити викиди СО2 на 55%.

Україна за підсумками 2019 року вже скоротила викиди парникових газів на 62,4% від рівня 1990 року. Це серйозне досягнення. Здавалося б, залишилося трохи напружитися – і ми легко досягнемо нової мети (-65% викидів до 2030 року), якби не кілька нюансів.

По-перше, високі досягнення України пов’язані з деіндустріалізацією економіки. У результаті скорочення промислового виробництва після розпаду СРСР наша країна посідає 4-те місце у світі за обсягами зниження викидів СО2. Це не має нічого спільного зі сталим економічним розвитком, до якого всі сьогодні прагнуть.

По-друге, Україна зацікавлена в економічному зростанні. Економічна стратегія України передбачає зростання ВВП в реальному виразі не менше ніж на 7% на рік. Очевидно, що викиди СО2 в міру прискорення економічного зростання будуть збільшуватися. Виходить, що цілі з декарбонізації суперечать завданням економічного розвитку. Це помилковий підхід з погляду сталого розвитку, яка передбачає збалансованість економічного й екологічного компонентів.

По-третє, декарбонізація потребує масштабних інвестицій. Якщо, звісно, ми не плануємо її знову забезпечити за рахунок деградації економіки та закриття підприємств. Згідно з розрахунками розробників НВВ-2, для виконання поставлених цілей знадобиться €102 млрд інвестицій. Залишимо за дужками, наскільки ці розрахунки правильні й коректні (це тема окремої дискусії). Але при цьому залишається головне питання: де взяти гроші?

€102 млрд – це €10,2 млрд додаткових інвестицій щорічно протягом наступних 10 років. Щоб зрозуміти, наскільки ця сума велика, наведемо кілька порівнянь:

  • Станом на 01.01.2020 прямі іноземні інвестиції в Україну становлять лише €30,6 млрд. Це сума накопичувальним підсумком за весь період існування нашої держави.
  • Згідно зі статистикою НБУ, в 2018-2019 рр. середній річний розмір прямих інвестицій в Україну був на рівні €4,4 млрд (2020 рік не є показовим з огляду на особливі економічні та епідеміологічні умови; до речі, цього року зафіксований чистий відтік прямих інвестицій з України на рівні €29,9 млн).
  • Капітальні інвестиції української промисловості у 2020 році становили €3,7 млрд, транспорту – €1,1 млрд, електроенергетики – €1,2 млрд.
  • Витрати держбюджету на економічну діяльність становили €5,5 млрд минулого року.
  • На розроблення і впровадження інновацій всі українські підприємства витратили у 2020 році €0,8 млрд.

Тобто для української економіки €10,2 млрд на рік – це нетипові обсяги інвестицій, які раніше не залучалися й не освоювалися. Чи зможуть підприємства самостійно забезпечити такі обсяги інвестування? Ні. Власні ресурси підприємств обмежені. Залучення зовнішнього фінансування (кредити, облігації) утруднено через низький суверенний рейтинг України.

Чи зможе держава допомогти? Гіпотетично – так (сумарний обсяг витрат держбюджету минулого року становив €41,8 млрд), практично – ні. Державі ці кошти необхідні для виконання соціальних та суспільно значущих функцій. Причому грошей систематично не вистачає, і для покриття їх дефіциту держава намагається підвищувати податки.

Чи може Україна отримати міжнародну фінансову допомогу? Гіпотетично – так. Саме це джерело фінансування й залишається головним, на думку розробників НВВ-2. Але, погодьтеся, це трохи дивно – розраховувати тільки на міжнародні фінансові інститути за виконання внутрішньодержавних цілей. До того ж механізм отримання міжнародної допомоги досі незрозумілий, як і потенційні суми фінансування.

Відповідно, питання фінансування залишається найслабшою ланкою. Це стосується не лише НВВ-2, а й інших державних програм, які через відсутність необхідних фінансових ресурсів не виконуються.

Що можна зробити в цій ситуації? Очевидно, не поспішати, детальніше опрацювати механізми фінансування і тільки потім брати на себе зобов’язання (ці зобов’язання необхідно буде ще коригувати залежно від даних, які збере українська система моніторингу та верифікації викидів парникових газів, але це тема окремої розмови). Лише за умови ретельно опрацьованих деталей Україна зможе виконати НВВ-2 і підтвердити свою прихильність декарбонізації на міжнародній арені.

Оригінал матеріалу опублікований на сайті Liga.Net