Бразильська трагедія буде не останньою

Прорив дамби на залізорудній шахті компанії Vale в бразильському місті Брумадінью – шокуюча й катастрофічна за своїми наслідками подія. Але не поодинока.

За даними американської некомерційної організації World Mine Tailings Failures, це була 11-та серйозна аварія на дамбі хвостосховища за останнє десятиліття. Кількість таких інцидентів може збільшитися: «Без істотних змін у законодавстві, регулюванні й у самій галузі, без впровадження технологій, які знизили б ризики та підвищили контроль на хвостосховищах, за нашими прогнозами, може статися 19 дуже серйозних аварій у період з 2018 до 2027 року», – кажуть в організації. Мається на увазі, що це будуть «дуже серйозні» події щодо обсягу вивільнених відходів, масштабу їх поширення і кількості спричинених ними жертв.

Видобувна промисловість намагається позбутися іміджу «брудної» галузі. Споживачі та інвестори тиснуть на виробників, щоб ті переходили на «чисті» технології. Що ж таке хвостосховища, чому на них дедалі частіше трапляються аварії і що в цій ситуації може зробити галузь?

Управління відходами

Хвостосховища – найпоширеніший спосіб управління відходами на видобувних підприємствах (чи то залізна руда, чи то золото або мідь).

Для подрібнення руди й вилучення з неї металу потрібна вода. Після обробки утворюється водянистий шлам з різними мінеральними частками. Саме цей шлам зберігається в хвостосховищах і може призвести до катастрофічних наслідків у разі прориву дамби.

«Якщо вода тече навколо будівель, та ще й підтоплює їх, то хвости можуть ці будівлі зруйнувати», – йдеться у спільному звіті Міжнародної комісії з питань великих дамб і Програми ООН з довкілля 2006 року.

Обсяги шахтних відходів значно перевищують загальні обсяги матеріалів, що обробляються світовим будівельним сектором, а деякі хвостосховища, «можливо, є найбільшими штучними спорудами на Землі», – зазначено у звіті.

Чому прориваються дамби

Показовою є різниця між дамбами водосховищ і хвостосховищ. Водосховища нечасто прориваються. «Це престижні споруди, покликані приносити прибуток. Тоді як хвостосховища будують для зберігання непотрібних відходів, причому, бажано, з мінімальними витратами», – наголошено в цьому звіті.

Але ще важливіше, що «дамби водосховищ здебільшого зводять одразу на повну висоту». А дамби хвостосховищ «будуються поступово, протягом багатьох років. За цей час багато що може змінитися, наприклад, може погіршитися контроль за якістю будівництва».

Хвостосховище – це безперервна робота. Його розмір залежить від того, як довго і з якою пропускною здатністю працює шахта. Крім того, через коливання цін на видобутий метал шахти часом зупиняються, а хвостосховище потрібно підтримувати завжди.

При цьому термін експлуатації шахт постійно збільшується. Це означає, що збільшується обсяг хвостових відходів, що зберігаються на них. Що більше відходів, то серйозніші наслідки потенційних аварій. […]

Економічні чинники

Усі хвостосховища унікальні. Технології, що застосовуються на них, можуть відрізнятися залежно від наявних ризиків. Проте є два основних економічних чинники, які впливають майже на всі з них.

Перший чинник – зниження вмісту руди у видобутій сировині. Гірничодобувним компаніям доводиться працювати на старих родовищах і, відповідно, докладати більше зусиль для видобутку такої самої кількості металу.

Класичним прикладом тут є видобуток міді. За останнє десятиліття вміст міді у світових сортах мідної руди знизився з 2% (у першій половині ХХ століття) до менше ніж 1%. Це означає, що кількість відходів у хвостосховищах збільшуватиметься, а прибуток компаній – буде знижуватися. А отже, буде менше коштів і на хвостосховища.

Другий чинник – ціна. Поки ціни на метал були високими, компанії нарощували виробництво, особливо на шахтах, які мали проблеми з маржею (тобто там, де інвестиції в безпеку були на другому місці, порівняно з генеруванням грошового потоку). Коли ж ціни знизилися, інвестиції в безпеку почали зменшуватися. Великі оператори, які відчували тиск з боку акціонерів, продали шахти з високою собівартістю видобутку менш кваліфікованим власникам.

Zero failure

Програма ООН з довкілля та інші організації закликають впровадити щодо хвостосховищ підхід «zero-failure» («жодних проривів». – «ГМК-Центр»). Важливі складові такого підходу – контроль над проектуванням дамб і регуляторний нагляд.

Найголовніше тут, що витрати на безпеку слід винести за дужки економічної доцільності, тобто ціна не має бути визначальним чинником в управлінні хвостосховищами.

Тобто гірничодобувна промисловість має радикально переосмислити те, що вона сьогодні називає непотрібними «відходами» і вивести з експлуатації найбільш ризиковані дамби – навіть якщо це надто витратно.

Якщо цього не буде зроблено, нові аварії на хвостосховищах – питання часу. І це більше, ніж просто питання репутації.

Достатньо подивитися на досвід центральноамериканської держави Сальвадор. У березні 2017 року тут повністю заборонили видобувну активність.

Рішення влади отримало широку громадську підтримку, оскільки був ризик, що новий рудник (золото і срібло) призведе до ще більшого забруднення води в країні, яка і без того потерпає від негативних екологічних наслідків роботи шахт.

Сальвадор міг би отримати доходи від видобутку, але, обираючи між золотом і водою, він надав перевагу останній.

Добувна промисловість втратила право працювати в цій країні.

Якщо галузь не зупинить тренд зі збільшення кількості катастроф на хвостосховищах, Сальвадор стане не останньою країною, яка заради здоров’я своїх громадян пожертвує податковими надходженнями.

Переклад і адаптація Ілони Македон

Оригінальну версію тексту читайте тут