Дізнатись більше
За прогнозами, до 2030 року сталеливарна промисловість країни зросте майже вдвічі
Індію необхідно залучити до глобальних зусиль з декарбонізації виробництва сталі – це є критично важливим, вважають у американському аналітичному центрі Atlantic Council. Про це йдеться на сайті організації.
Як зауважують аналітики, Китай та Індія є найбільшими у світі країнами – виробниками сталі, їхні щорічні обсяги виплавки сталі становлять 1,03 млрд та 118,2 млн т відповідно. Хоча лідером є КНР, очікується, що внутрішній попит на сталь у країні упродовж найближчих років скоротиться. Водночас прогнозується, що індійська сталеливарна промисловість до 2030-го зросте майже вдвічі, до 2050-го – майже вчетверо в порівнянні з рівнем виробництва у 2019-му. Тож залучення Індії до будь-якої глобальної домовленості про декарбонізацію виробництва сталі буде критичним та може стати прикладом для Китаю.
Виробництво сталі в Індії є інтенсивним, на нього припадає майже третина прямих промислових викидів вуглецю у країні. Оскільки країна планує як збільшити попит на сталь, так і досягти цілі щодо нульових викидів до 2070-го, декарбонізація стане ключовим шляхом для галузі.
Індійська сталеливарна промисловість, зауважують аналітики, має низку характеристик, які роблять декарбонізацію складним завданням. Галузь є більш енергоємною, а також більшим забруднювачем, ніж металургія інших країн, через кілька факторів. Зокрема, це широка доступність внутрішніх запасів вугілля (не коксівного), відсутність внутрішніх поставок газу (особливо в західній Індії) та мізерні поставки високоякісного брухту.
Багато доменних печей на невеликих підприємствах мають “вік” у середньому близько 25 років. Більші підприємства та виробники працюють із доменними кисневими печами, використовуючи залізну руду та коксівне вугілля. Великі заводи в середньому мають дещо менший рівень викидів, але досі залежні від вугілля.
Частка великих виробників сталі становить приблизно 63% від загального виробництва. Оскільки вони обслуговують міжнародний ринок, то мають реагувати на нові ініціативи та події, такі як угода щодо CBAM. Ці ініціативи стимулюють екологічний перехід. Близько 50 великих компаній мають ринки и технологічну спроможність для пошуку фінансування під нові заводи. Але географічна віддаленість від газу, відсутність переробки брухту та потреба у розширенні виробництва означає, що вони майже виключно покладатимуться на технологію BF-BOF (доменна піч – кисневий конвертер)
Менші заводи працюють на внутрішній ринок, дуже чутливий до змін цін, і для них декарбонізація є менш привабливою, оскільки може вплинути на прибутки.
Останніми роками, зазначають аналітики, тиск на індійську металургійну промисловість щодо просування декарбонізації посилився. Наразі Індія переживає період, коли окремі суб’єкти та політики працюють не дуже узгоджено один з одним. Щоб досягти цілей декарбонізації металургійної галузі країни, вважають у Atlantic Council, необхідно співпрацювати в масштабах усього сектора, виробити цілі та стандарти для галузі. Цього можна досягти за допомогою підходу, заснованого на стимулах, особливо для невеликих підприємств.
Кілька інструментів уже існують або розробляються. Індійський уряд також працює над створенням національного вуглецевого ринку. Крім того, декарбонізації можуть допомогти спрямування у промисловість більшої кількості брухту, створення можливостей для використання та зберігання вуглецю (CCUS), використання водню у виробництві.
Поточні стратегії обмеження та подальшого скорочення викидів після 2030 року значною мірою покладаються на «зелені» водневі технології. Зараз Індія інвестує значні кошти у зниження вартості цього процесу. Перехід на водень також зменшить залежність країни від імпортного вугілля. Дослідження свідчать, що 100-відсоткове виробництво сталі на основі екологічно чистого водню в Індії може бути економічно конкурентоспроможним лише після 2030-го, а можливо, й пізніше.
Як повідомляв GMK Center, Індія зробить ставку на декарбонізацію виробництва сталі. Як оголошено у жовтні, довгострокова мета передбачає скорочення викидів вуглецю на 50% до 2047 року.
