Смертельна комбінація: чому 2026 рік може стати переломним для української металургії

Витрати галузі можуть зрости на $300–350 млн одночасно зі зменшенням продажів на $0,9–$1,1 млрд

Українська гірничо-металургійна галузь входить у другу половину 2026 року в стані, який важко назвати інакше, ніж екзистенційним. Це не черговий цикл «важкий рік — відновлення», до яких галузь звикла за останнє десятиліття. Вперше синхронно тиснуть чинники з обох боків: витратна частина зростає практично за всіма статтями одразу (енергія, газ, вугілля, логістика, персонал), тоді як дохідна — стискається настільки ж широким фронтом (CBAM, нові тарифні квоти ЄС, зростання імпорту на внутрішньому ринку).

За даними Укрметалургпрому, виробництво сталі в Україні в січні–червні 2026 року скоротилося на 3,2% рік до року, але найважче чекає на металургів із другої половини цього року. Далі — детально за кожним із викликів.

Транспорт: “Укрзалізниця” підвищує тарифи саме тоді, коли галузь не може це витримати

УЗ планує підняти вантажні тарифи на 30% вже з серпня 2026 року, і ще на 15% — з 1 січня 2027-го. Сукупне зростання може сягнути 45%, а додаткові доходи компанії — 26 млрд грн. Окремо пропонується встановити єдиний коефіцієнт (5,139) для порожніх вагонів, незалежно від класу вантажу, з-під якого вони звільнилися. Це підніме тариф на холостий пробіг вагонів з-під вантажів 1-го і 2-го класів одразу на 60%.

За розрахунками Федерації металургів України, заплановане підвищення тарифів на 45% у 2026–2027 роках збільшить собівартість виробництва тонни сталі на $20–25 через зростання витрат на логістику як сировини, так і готової продукції. У грошовому вимірі це означатиме $150–180 млн додаткових витрат на рік для підприємств ГМК (зокрема й ланцюжки постачань).

Найбільш вразливими виявляються виробники залізорудної сировини — тут маржинальність традиційно нижча, а ціни у Китаї, на головному експортному ринку, у другій половині року знижуються, тобто зростання транспортних витрат накладається на паралельне падіння виручки. За перше півріччя 2026-го експорт залізної руди з України вже впав на 25% р./р.

Енергія: розрив із цінами ЄС звузився, але конкурентоспроможність все одно руйнується

На початку 2026 року галузь втратила 13% випуску сталі в січні–лютому через критичну ситуацію з електропостачанням на тлі російських атак на енергетику. Різниця в цінах на електроенергію між Україною та ЄС на той момент сягала 40–50%. У травні–червні ситуація дещо стабілізувалася: середньозважена оптова ціна електроенергії в Україні в червні була на 8,5% вищою за середню ціну в ЄС і на 13% вищою р./р. Для експортоорієнтованої галузі, що конкурує на зовнішніх ринках з виробниками з дешевшою енергією, ця різниця означає системну втрату конкурентоспроможності. Наприклад, станом на червень, якщо порівнювати з ЄС: там 78% сталі виробляється у країнах із дешевшою електроенергією.

До цього додається регуляторний фактор: НКРЕКП схвалила підвищення з 1 серпня тарифу з передавання електроенергії “Укренерго” на 25% — до 928,45 грн/МВт-год. Для підприємств “зеленої” електрометалургії тариф може зрости на 27%, до 563,26 грн/МВт-год. У грошовому вимірі це означає зростання витрат щонайменше на 500 млн грн або $10–12 млн на рік.

Газ: зношена інфраструктура облгазів перекладається на плечі промисловості

Водночас зростають витрати на газ — через тарифи на розподіл і зберігання, встановлені рішеннями НКРЕКУ. З 1 січня та 1 квітня 2026 року поетапно набрали чинності підвищені тарифи на розподіл газу (послуги обленерго/облгазів) для небутових споживачів. У низці областей вартість доставки зросла у 1,5–2 рази — насамперед через знос і руйнування інфраструктури внаслідок бойових дій. Для виробників сталі це означає додаткові $15–20 млн витрат на рік — сума менша порівняно з енергетичним чи транспортним блоком, але вона додається до загального навантаження в момент, коли жодного запасу міцності для поглинання нових витрат уже немає.

Вугілля: втрата Покровська знищила вертикальну інтеграцію галузі

Разом із Покровськом Україна втратила джерело коксівного вугілля — критично важливий елемент, який десятиліттями забезпечував вертикальну інтеграцію вітчизняного ГМК. Тепер виробники змушені імпортувати вугілля: у 2025 році обсяг імпорту становив близько 3,5 млн тонн. У першому півріччі 2026-го ціни на вугілля зросли на 27% р./р. — з $188/т FOB Австралія до $240/т. За оцінних обсягів імпорту в 1,7 млн тонн за півріччя це означає зростання витрат на $85 млн, а за підсумками всього 2026 року — до $150 млн, або $35 на тонну сталі. Залежність від імпортної ціни і волатильності світового ринку — нова реальність для вітчизняних металургів.

Персонал: заводи біля лінії фронту втрачають людей, яких ніким замінити

Дефіцит кадрів — проблема всієї української економіки, але для металургії вона стоїть особливо гостро, оскільки ключові підприємства розташовані поблизу лінії фронту: Запоріжжі, Нікополі, Кривому Розі, Кам’янському. Коли люди виїжджають з цих міст, замінити їх на локальному ринку праці практично ніким — він просто недостатньо великий.

Галузь перебуває під постійним кадровим тиском через мобілізацію: лише на п’яти найбільших підприємствах мобілізовано близько 15 тис. осіб, або майже 15% персоналу. За даними АМКР, у доменних цехах бракує 30% персоналу — критична цифра для безперервного виробничого циклу. Конкретним кроком державної підтримки міг би стати такий самий підхід до підприємств ГМК, як до об’єктів критичної інфраструктури й оборонного сектору, тобто з можливістю бронювати 100% військовозобов’язаного штатного персоналу.

Наразі ж підприємства намагаються вирішувати проблему перекваліфікацією працівників, залученням ВПО через оплату оренди житла, а на перспективу — роботою зі студентами. Усе це додаткові витрати, які накладаються на собівартість, яка й так постійно зростає.

Внутрішній ринок: імпорт витісняє вітчизняних виробників

Якщо перелічені вище виклики — про витрати, то далі йдеться вже про дохідну частину. І тут ситуація не краща. Внутрішній ринок у 2026 році навіть демонструє певне зростання на 3,6% р./р., але вітчизняні металурги не мали з цього зиску, оскільки імпорт активно тіснить місцевих виробників.

У першому півріччі імпорт плоского прокату зріс незначно — на 2,1% р./р., а ось у сегменті довгомірного прокату збільшення імпортних постачань сягнуло 68%. В результаті продажі вітчизняних виробників сталі на місцевий ринок впали на 100 тис. тонн за перші 6 місяців 2026 р. Основна причина цього полягає в погіршенні конкурентоспроможності, порівняно з постачальниками з інших країн. Це прямий вплив тих причин, про які ми писали вище.

Скорочення продажів на внутрішньому ринку 2026-го може становити $50–60 млн.

CBAM: холодний душ на початку року, і це ще не найгірше

CBAM став холодним душем для вітчизняних металургів на початку 2026 року. У першому півріччі експорт довгомірного прокату з України скоротився на 42% р./р. Перспективи для українського довгомірного прокату здаються особливо складними: за середньої вуглецевої інтенсивності 2,1 т CO₂/т, українські експортери стикаються з платежами CBAM у розмірі €58/т — значно вищими порівняно з конкурентами, що використовують електродугові печі (€18/т). Це прямий наслідок структури виробництва, успадкованої від домінування доменного циклу, та змінити цю структуру швидко неможливо — тільки коштом мільярдних інвестицій.

Експорт гарячекатаного рулону пов’язаний із вищими платежами CBAM на €10–15/т порівняно з іншими імпортерами, хоча зростання цін на плоский прокат частково компенсувало ці витрати. Проте ключовим чинником, що відвернув європейських покупців, стала не сама вартість CBAM, а невизначеність щодо фактичних даних із вуглецевої інтенсивності імпорту: працювати за дефолтними показниками економічно неможливо, а верифіковані фактичні дані стануть доступними лише в першій половині 2027-го. Тобто майже півтора року ринок по суті працює наосліп.

Довгостроково перспективи ще складніші: у 2029–2030 рр. тиск на український експорт плоского прокату до ЄС посилиться зі зростанням пропозиції низьковуглецевої продукції на європейському ринку та подальшим посиленням платежів CBAM. За оцінками, скорочення експорту продукції чорної металургії з України через CBAM у 2026 році може становити $400–450 млн.

TRQ: удар, який розмиває навіть втрати від CBAM

Одначе ці втрати тьмяніють на тлі ще однієї проблеми — оновленої системи тарифних квот ЄС (TRQ), що набула чинності з 1 липня 2026 року. Відповідно до нової системи, обсяг квот для безмитного імпорту скоротиться на 46% до рівня імпорту минулого року, а мито за постачання понад квоти збільшиться з 25% до 50%.

Для України наслідки виявилися одними з найважчих серед усіх торговельних партнерів ЄС. Індивідуальні квоти для українських постачальників у середньому на 60% нижчі за фактичні обсяги поставок 2025 року, що набагато більше за загальне скорочення квот. Хоча у відповідному законі та регуляції про визначення індивідуальних квот прямо вказується на необхідність врахувати інтереси України як «країни-кандидата на вступ до ЄС, яка стикається з винятковою і надзвичайною ситуацією у сфері безпеки».

За оцінками GMK Center, це означає щорічне скорочення експорту сталі на 1,3–1,5 млн тонн і втрату від $850 млн до $1 млрд валютної виручки. Найбільшого удару зазнає плоский прокат, де під загрозою опинилося 35–40% обсягів виробництва, що є безпрецедентним викликом. Переорієнтувати ці обсяги на інші ринки неможливо. В сегменті довгомірного прокату втрати виробництва можуть сягнути 25%.

Регламент ЄС діє лише до кінця 2026-го, а потім буде замінений іншим, що залишає вікно для діалогу. Але найближчі шість місяців стануть випробуванням для української металургійної галузі, яка залишилася без значної частини своєї продукції та ринків збуту. Подальша доля сектору — під великим питанням.

Сукупний ефект: смертельна комбінація

Якщо скласти лише прямо озвучені цифри, картина буде такою: з боку витрат — щонайменше $300–350 млн на рік додаткового навантаження (транспорт, вугілля, газ, енергія), не рахуючи поки що не визначених витрат на утримання й підготовку персоналу в умовах мобілізації. З боку доходів — втрати в діапазоні $0,9–1,1 млрд на рік (внутрішній ринок, CBAM, TRQ). До того ж зростання витрат не залишається ізольованою проблемою: воно погіршує конкурентоспроможність і звужує коло ринків, доступних для експорту, а це, зі свого боку, загрожує подальшим скороченням самого експорту.

Це вже не просто криза — це системний колапс. Галузь одночасно втрачає:

• доходи — через CBAM, TRQ та падіння внутрішнього ринку;
• маржинальність — через зростання тарифів “Укрзалізниці”, цін на енергоносії та вартості імпортного вугілля;
• конкурентні переваги — через зростання собівартості й посилення адміністративного регулювання;
• персонал — через мобілізацію та відсутність можливості його заміни.

Довгострокова перспектива не краща. Україна критично залежить від експорту до ЄС, на який торік припадало 50% від усього вітчизняного випуску сталі. У контексті CBAM та змін власної системи вуглецевого тарифоутворення для збереження галузі потрібні багатомільярдні інвестиції в декарбонізацію. Але поточний стан справ не лише позбавляє підприємства цих життєво необхідних інвестиційних ресурсів, а й суттєво погіршує інвестиційну привабливість галузі загалом.

Загалом усе так: багато експертів, учасників ринку та керівників сталевих компаній кажуть публічно про те, що так може закінчитися історія металургії в Україні. Щороку можуть закриватися заводи, яких нині працює лише 5 — із частковою завантаженістю. Такий сценарій, на жаль, цілком можливий.

Але я вірю в майбутнє українського ГМК — він має унікальні можливості: власні джерела залізної руди, коксівного вугілля та феросплавів, унікальну виробничу культуру, кваліфікований персонал і вигідне розташування для експорту.

Чи можна змінити поточну катастрофічну ситуацію? Безумовно, так. Більшість зазначених вище проблем і викликів — регуляторні, тобто залежать від рішень влади, української чи європейської, що, зрештою, так само визначається дипломатичними зусиллями на найвищому рівні. Потрібно забезпечити справедливі, недискримінаційні умови торгівлі з ЄС, не погіршувати власну конкурентоспроможність односторонніми тарифними рішеннями та зберегти простір для діалогу. А питання дешевої енергії в Україні має стати ключовим для економічного розвитку країни. До речі, таке ж саме питання стоїть і перед промисловістю й металургією ЄС, тож вирішувати його можна разом, як і більшість наших стратегічних викликів — як-от декарбонізація та залучення інвестицій.