Українська металургія та євроінтеграція: проблемні точки дотику

Українська металургія опинилася в епіцентрі регуляторних та торговельних трансформацій, пов’язаних із курсом на євроінтеграцію. Під час свого виступу на форумі «Регіональні діалоги з бізнесом про євроінтеграцію: металургійний сектор» віце-прем’єр-міністр Тарас Качка окреслив ключові виклики: від квотних суперечок та механізму CBAM до стратегії інтеграції у внутрішній ринок ЄС і декарбонізації галузі. GMK Center наводить основні тези його виступу.

Переорієнтація на ринок ЄС

За останні десять років металургія України зазнала суттєвого скорочення: номінальні виробничі потужності впали з 40 млн т до приблизно 8 млн т. В найтяжчий 2023 рік реальне виробництво становило близько 6 млн т, наразі воно відновилося приблизно до 7,5 млн т – що все одно суттєво менше за довоєнний показник у 23 млн тон.

Унаслідок логістичних обмежень, спричинених війною, ЄС став головним ринком збуту для українських металургів. Ускладнена логістика нівелювала конкурентні переваги на традиційних ринках – у Північній Африці та на Близькому Сході, – тоді як торговельні зв’язки з Євросоюзом зміцнилися.

Зараз ЄС суттєво занижує обсяг безмитних квот, необхідних Україні. Декларована політична позиція Союзу – не завдавати шкоди Україні, – проте запропоновані параметри торгівлі фактично порушують Угоду про асоціацію. Єдиний спосіб уникнути конфлікту – переговорне врегулювання з виходом на реальні, необмежувальні показники. Визначено часовий орієнтир: рішення щодо квот – до 1 липня, ширші домовленості – до 1 грудня (у ширшому контексті переговорів).

Механізм CBAM та загроза статусу «третьої країни»

Механізм вуглецевого коригування на кордоні (CBAM – Carbon Border Adjustment Mechanism), попри тестовий режим без грошового застосування, вже у першому кварталі поточного року чинить руйнівний вплив на українських металургів.

Головна проблема – методика розрахунку: замість фактичних показників викидів конкретних підприємств застосовуються «дефолтні» (абстрактні) значення, розраховані Єврокомісією. Унаслідок цього частина покупців уже відмовляється від співпраці з українськими постачальниками. Проблему визнано, і роботу з її врегулювання розпочато: очікується, що рішення про торгівлю за фактичними викидами (actual values), не очікуючи 1 січня 2027 року, буде знайдено протягом 1–1,5 місяця. Європейська комісія визнала помилку: в попередніх моделюваннях застосовувалися default values замість фактичних. Виправлення усуває невизначеність і уможливлює повноцінне ведення комерційних переговорів з покупцями.

Якщо Україна збереже статус «третьої країни» в торговельних правилах ЄС, вона трактуватиметься нарівні з Єгиптом чи США при застосуванні механізму регулювання надмірних виробничих потужностей (overcapacity). Існує можливість застосування положення про форс-мажор – юридично обґрунтованого з огляду на воєнні обставини, – однак Єврокомісія поки що не прийняла відповідного рішення. Навіть якщо вдасться отримати форс-мажорне відтермінування на рік, він мине швидко, а системної проблеми не вирішить.

Пропонується також запровадити аналогічний механізм вуглецевого коригування для імпорту з третіх країн (наприклад, турецького металу), а зібрані кошти спрямовувати на модернізацію та декарбонізацію українських виробників. Галузь підтримує такий підхід.

Кліматична політика та декарбонізація

Якщо ЄС здійснює декарбонізацію свідомо – заради зайнятості, добробуту та розвитку, – то в Україні аналогічне скорочення викидів відбулося «у грубий спосіб»: через деіндустріалізацію та руйнування промислових об’єктів внаслідок російської агресії.

Україна традиційно відставала у формуванні власної кліматичної політики, проте з 1990 року – базового року Рамкової конвенції ООН про зміну клімату – неухильно скорочує обсяги викидів CO₂, причому у відносному вираженні – більше, ніж ЄС. Утім це наслідок промислового занепаду, а не системної екологічної політики. Тому країна досі не має інституційно оформленої кліматичної інфраструктури.

До 2027 року виробники, які не здійснять декарбонізацію, програватимуть у конкуренції не лише географічно, а й технологічно. Вже сьогодні клієнти українських виробників – споживачі сталі – розглядають перехід до постачальників з нижчим вуглецевим слідом.

Джерела фінансування декарбонізації

Розвилка перша: власні кошти проти європейських грантів. У поточних умовах слід розраховувати насамперед на власні кошти через механізм внутрішнього вуглецевого ціноутворення (carbon pricing). Доходи від нього мають автоматично спрямовуватися на заходи з декарбонізації – це вигідніше, ніж сплачувати CBAM до ЄС, де кошти підуть на модернізацію конкурентів у Чехії, Польщі чи Словаччині. Що стосується європейських грантів: реальна можливість їх отримання може з’явитися не раніше кінця наступного року, оскільки наразі Україна використовує макрофінансову допомогу ЄС на покриття воєнних видатків.

Довідково: країни ЄС витрачали в середньому 0,2% ВВП на рік на декарбонізацію (зараз показник зростає до ~0,35%). Якщо застосувати аналогічний підхід до українського ВВП і розподілити на весь обсяг викидів, справедлива вуглецева ціна для України складе близько €1,5 за тонну CO₂ – що разюче відрізняється від поточного рівня в ЄС (~€70–75).

Розвилка друга: власна СТВ або інтеграція в європейську. Побудова автономної національної системи торгівлі викидами може дати більшу гнучкість у розподілі квот, проте вимагатиме до п’яти додаткових років для визнання її еквівалентності з боку ЄС. Альтернатива – безпосередня інтеграція в EU ETS зі спеціальними умовами для України: розширені безкоштовні квоти (free allowances), знижки на перехідний період та лаг у виконанні вимог (орієнтовно +5 років від поточної траєкторії ЄС).

Імплементаційний план

Цього року Україна має підготувати імплементаційний план інтеграції своєї СТВ у рамках переговорів про вступ до ЄС. Документ має містити поетапний графік з чіткими параметрами відставання від вимог ЄС, умовами перехідного періоду та механізмами їх перегляду.

Стратегія інтеграції в ринок ЄС як відповідь на виклики

Єдиний надійний спосіб для металургійної галузі України вижити, модернізуватися та розвиватися – це якомога швидша повна інтеграція у внутрішній ринок ЄС. Ця теза зумовлена логікою поточних процесів, а не лише прагненням до євроінтеграції як такої.

Прецеденти вже існують. З 1 січня поточного року Україна інтегрована у ринок роумінгових послуг ЄС – що є юридичним визнанням українських споживачів частиною внутрішнього ринку. Верховна Рада ухвалила закон про ринкові правила в енергетиці (market coupling), який має забезпечити повну інтеграцію енергетичних ринків орієнтовно до 2027 року. Металургійний ринок України вже функціонує за принципами, наближеними до польського чи чеського, – без суттєвих внутрішніх бар’єрів.

Отримання статусу учасника внутрішнього ринку ЄС у металургії дозволить:

• запровадити єдині митні бар’єри на зовнішньому кордоні щодо імпорту зі сторонніх країн (зокрема, з Китаю та Туреччини);
• відновити умови торгівлі, аналогічні 2022 року, – без тарифів і квотних обмежень;
• зняти тиск механізму CBAM, оскільки він не застосовується до торгівлі всередині внутрішнього ринку ЄС.

Важливим інструментом є інтеграція до EU ETS. Реалістичний горизонт – 2027–2029 роки. Тимчасові інструменти – форс-мажорні відтермінування, перехідні винятки – не можуть бути стійкою основою: необхідне системне рішення на перспективу кількох поколінь.