«Зелена» сталь Затоки: погляд у майбутнє

Відсутність BF-BOF потужностей дозволяє компаніям у країнах Ради співробітництва Затоки (GCC) вже зараз виплавляти низькоемісійну сталь із середніми викидами 1,13 т CO2 на 1 т готової продукції. І у них є все для переходу до повністю безвуглецевого виробництва: величезні інвестиційні ресурси плюс колосальний потенціал у сфері відновлюваної енергетики. Якщо хтось у світі має стати першим, кому це вдасться, то це будуть країни GCC.

Але вони можуть навіть більше. Причому вже зараз. Дешева електроенергія плюс практично безкоштовний природний газ, запаси якого неймовірні – ось що дозволяє державам Затоки вийти на провідні позиції у світовому виробництві DRI. Основним ринком збуту може стати Євросоюз, де після введення СВАМ гостро постане питання заміни чавуну низьковуглецевою сировиною для плавки сталі.

Крок 1: повний перехід на ВДЕ

Попри схожі стартові можливості, темпи декарбонізації у країн GCC помітно відрізняються. Саудівська Аравія і Бахрейн задекларували наміри досягти нульових викидів CO2 в економіці до 2060 р., ОАЕ і Оман – до 2050 р. Тоді як Катар і Кувейт ставлять більш скромні завдання: до 2035 року скорочення емісії на 25% і на 7,4% відповідно.

Обсяги передбачуваних інвестицій теж різні. Саудівська Аравія в національній стратегії Vision 2030 запланувала $186,5 млрд на проєкти з виробництва та розподілу відновлюваної енергії до 2030 р. Тоді як уряд ОАЕ витратить на ці цілі $63 млрд до 2050 р.

Відповідно і металургійні компанії в GCC формують дорожні карти з урахуванням загальнодержавних орієнтирів. Зараз металургія Затоки – це на 100% EAF-заводи, що використовують в основному DRI для виплавки сталі. Навіть плоский прокат на саудівському комбінаті Al-Ittefaq Steel Со. (ISPC) випускається з електросталі.

Відсутність вугілля в технологічному ланцюжку обумовлює низькі викиди CO2. У саудівських ISPC і Hadeed – 1,4 т на 1 т готової сталі, у Qatar Steel – 1,34 т, в Emirates Steel – 0,67 т (Scope 1 і Scope 2), у оманської Jindal Steel Sohar – 1,05 т. Це дозволяє металургам з GCC представляти свою продукцію як «зелену». З огляду на середньосвітовий показник 1,37 т для процесу DRI-EAF, у них дійсно непогані позиції. Але є і потенціал для подальшого поліпшення.

Вкрай низький вуглецевий слід в Emirates Steel пояснюється тим, що компанія використовує 86% електроенергії з відновлюваних джерел (ВДЕ). Тоді як Qatar Steel поки що взагалі не залучила їх у своєму виробництві. І в дорожній карті компанії на 2022-2026 рр. навіть не прописані відповідні плани. Звідси й дворазова різниця в показниках викидів. Тим часом очевидно, що повний перехід на ВДЕ – завдання найближчого майбутнього для всіх сталевих виробників GCC.

Це не видається складним завданням з урахуванням величезних фінансових ресурсів в країнах Затоки і природних можливостей. Рівень сонячного випромінювання в регіоні 2200-2500 кВт-год/м2 – один з найвищих у світі. Ідеальне поєднання для розвитку сонячної енергетики. І вона розвивається. Але скрізь по-різному.

• Потужність ВДЕ в Саудівській Аравії в 2024 р. становила 4,5 ГВт. До кінця 2026 р. заплановано завершення будівництва ще 11 СЕС сумарною потужністю 11,4 ГВт. До 2030 р. частка ВДЕ в загальному енергобалансі повинна досягти 50%. Один з найбільших проєктованих об’єктів – СЕС Al Shuaiba 2 потужністю 2,03 ГВт;
• Потужність ВДЕ в ОАЕ в 2024 р. становила 6,3 ГВт, частка в енергобалансі – 27,8%. До 2030 р. показник зросте до 32%. Втім, він може ще більше збільшитися, якщо влада забезпечить реалізацію знакових проєктів: будівництво 2 СЕС в Абу-Дабі по 1,5 ГВт кожна і VI черги MBR solar park на 1,8 ГВт;
• Катар у квітні цього року відкрив комплекс з 2 СЕС сумарною потужністю 0,875 ГВт. Вартість проєкту $630 млн. Загальний потенціал ВДЕ за рахунок цього досяг 1,675 ГВт. До 2030 р. він повинен збільшитися до 4 ГВт, головним чином за рахунок будівництва СЕС Dukhan на 2 ГВт. Його планується завершити у 2029 р. Після цього частка ВДЕ в енергобалансі Катару підвищиться до 35%;
• В Омані в поточному році запрацювали 2 СЕС по 500 МВт кожна. Частка ВДЕ в енергобалансі досягла 10%. У червні цього року Міненерго країни повідомило про старт 2 проєктів з будівництва 2 ВЕС (Оман – єдина країна в регіоні з потенціалом розвитку вітроенергетики) загальною потужністю 2 ГВт. Їх введення в експлуатацію намічено на кінець 2027 р. До 2030 р. частка ВДЕ повинна зрости до 30%;
• Національний план дій щодо відновлюваних джерел енергії Бахрейну передбачає вихід на 5% ВДЕ в енергобалансі у 2025 р. завдяки будівництву СЕС Шамс Аль-Дур. Це перший такий об’єкт на території королівства. До 2035 року показник збільшиться до 10%. Поки ж енергетика Бахрейну – на 100% газова генерація.
• Кувейт у 2022 р. отримував з ВДЕ всього 0,3% виробленої електроенергії при цільовому орієнтирі 5%. Тим часом до 2030 р. він повинен досягти 15%. Зараз у країні є єдина СЕС на 30 МВт в Аль-Джахрі, причому вона запрацювала тільки в поточному році. У ЗМІ повідомлялося про пропозицію певної групи інвесторів побудувати в Кувейті комплекс СЕС на 5 ГВт. Але ініціатива не знайшла підтримки у влади;

Таким чином, в регіоні є явні лідери у сфері декарбонізації металургії і є відсталі. І це прямо пов’язано з державною політикою щодо розвитку відновлюваної енергетики.

Крок 2: перехід на водень

Сировиною для виробництва DRI в країнах Затоки служать імпортна залізна руда і місцевий природний газ, запаси якого колосальні. Тому регіон є світовим лідером у цій сфері.

Відповідно, значна частка викидів CO2 в метпродукції країн припадає на виробництво DRI – 0,89 т на кожну т. Тому наступним етапом декарбонізації буде заміна природного газу в нагрівальних печах на водень.

Зараз офіційно затверджені дорожні карти розвитку водневої інфраструктури є у Саудівської Аравії, ОАЕ та Оману. Останній утримує регіональне лідерство у сфері виробництва Н2: тут знаходяться 5 з 10 найбільших діючих і майбутніх заводів на Близькому Сході, які повинні бути введені в експлуатацію до 2030 р.

Програма Oman Vision 2040 передбачає $140 млрд інвестицій у водневу економіку до 2050 р. Це дозволить виробляти не менше 1 млн т «зеленого» водню на рік до 2030 р., до 3,75 млн т – до 2040 р. і до 8,5 млн т до 2050 р. Таким чином султанат не тільки забезпечить потреби для повної декарбонізації своєї промисловості, включаючи металургію, але і зможе експортувати цей ресурс. Перш за все в Євросоюз.

ОАЕ планують виробляти 1,4 млн т Н2 на рік до 2031 року, зі зростанням виробництва до 15 млн т до 2050 року. До 2031 року там завершиться будівництво 2 водневих заводів, які працюватимуть на ВДЕ. До 2050 року кількість заводів збільшать до 5.

Саудівська Аравія має намір до 2030 р. випускати 1,2 млн т «зеленого» водню. До 2050 р. королівство має набагато амбітнішу мету: покривати 37% глобального попиту на Н2. Зараз там на стадії реалізації знаходиться перший проєкт з декарбонізації промисловості.

Але він стосується не металургії, а виробництва мінеральних добрив. Йдеться про проект NEOM вартістю $5 млрд, що включає «зелений» енергокомплекс на 4 ГВт, заводи з виробництва «зеленого» Н2 і «зеленого» аміаку. Очікується, що перша продукція надійде на ринок у 2027 р.

У Бахрейні та Кувейті зараз немає виробництва Н2, у Катарі річна потужність 1,2 млн т, але це «сірий» водень, без уловлювання вуглецевих викидів.

Крок 3: уловлювання СО2 і нові проєкти

GCC має величезний потенціал для CCUS. Мова йде про відпрацьовані нафтогазові свердловини, які зручно використовувати для зберігання твердого вуглецю після уловлювання та утилізації СО2. Не потрібно витрачатися на облаштування спеціальних сховищ. Проте, для місцевої металургії це поки що не надто привабливий варіант. Чому – можна побачити на прикладі найбільшої регіональної економіки.

Такий великий діапазон, від $11 до $76/т, пояснюється різним ступенем концентрації СО2 в димовому газі. При виробництві мінеральних добрив вона максимальна. Тому його уловлювання не представляє особливої складності. Тоді як при виплавці сталі СО2 утворюється в дуже розрідженому вигляді. Відповідно, це додаткові витрати на його збір.

Тому в регіональній металургії поки є тільки один діючий проект CCUS. Його реалізують Emirates Steel спільно з нафтогазовою корпорацією ADNOC. Установка CCU знаходиться на метзаводі в Аль-Рейаді і дозволяє щорічно уловлювати до 800 тис. т СО2. Отриманий вуглець надалі транспортується для захоронення на нафтові родовища ADNOC в Румайте і Баб.

Наступним має стати проект оманської Jindal Shadeed, розпочатий у 2023 р. Він передбачає будівництво установки для уловлювання та переробки СО2 у твердий вуглець потужністю 2,7 тис. т на рік. Це дозволить щорічно нейтралізувати 700 тис. т парникових викидів. Вихід обладнання на проектну продуктивність заплановано на 2027 рік.

Також варто зазначити, що на відміну від Індії, де щодо сталевих потужностей діє принцип «спочатку будувати, потім декарбонізувати», всі нові метзаводи в GCC відразу проектуються з урахуванням вуглецевої нейтральності.

– Jindal Shadeed будує завод з випуску 5 млн т «зеленої» сталі на рік у Дукмі. У виробництві будуть використовуватися «зелений» Н2 і ВДЕ. Завершення будівництва заплановано на 2026 рік;

– Saudi Aramco і Державний інвестиційний фонд Саудівської Аравії спільно з китайською Baosteel будують комбінат потужністю 1,5 млн т сталевого листа на рік. Його обладнання (електросталеплавильні печі та печі для DRI) буде сумісне з воднем без необхідності додаткової модифікації;

– Бразильська Vale побудує в Саудівській Аравії великий комплекс з виробництва 12 млн т CBI на рік у промисловій зоні Ras-al-Khair. У січні цього року Vale підписала договір з місцевою владою про оренду земельної ділянки під ці цілі. Спочатку виробництво працюватиме на природному газі, надалі – на Н2;

– Bahrain Steel планує до 2028 р. наростити випуск DRI до 24 млн т. порівняно з 12 млн т у 2019 р. З цього додаткового обсягу 4 млн т призначаються для майбутнього меткомбінату індійської Essar Group в Ras-al-Khair. Очікується, що перша продукція надійде на ринок у 2027 р.

– Emirates Steel з 2027 р. повинна запустити в експлуатацію новий завод з випуску 2,5 млн т DRI на рік. Спочатку будівництво планувалося завершити до березня 2026 р. Потім терміни змістилися – ймовірно, на прохання японської сторони. Очікується, що близько 50% майбутньої продукції буде поставлятися для нового заводу JFE Steel в Японії.

Виклики та ризики

Наприкінці травня поточного року інформагентство Bloomberg повідомило про труднощі NEOM зі збутом продукції. За даними його джерел, компанії-оператору вдалося законтрактувати тільки половину майбутнього обсягу виробництва. У зв’язку з цим терміни запуску проекту в комерційну експлуатацію, швидше за все, будуть перенесені на більш пізній термін.

Очевидно, знайти покупців на «зелену» сталь анітрохи не простіше, ніж на «зелений» аміак. Саме цим пояснюється обережність місцевих металургійних компаній у просуванні водневої технології.

Поки що в пілотній стадії вона працює тільки на заводі Emirates Steel в Абу-Дабі. Там встановлені електролізери загальною потужністю 2,1 МВт. Вони виробляють 350,4 т «зеленого» Н2 на рік. Продукт відразу ж подається в печі, де відбувається процес DRI. Це єдиний такого роду проект в регіоні MENA. І на даний момент немає передумов для його масштабування.

Сталевий ринок GCC характеризується високим ступенем відкритості. З захисних заходів тільки в ОАЕ діють антидемпінгові мита на арматуру в розмірі 10%. Це означає, що місцевим виробникам низькоемісійної сталі доводиться конкурувати з напливом дешевшої продукції з Південно-Східної Азії, що випускається на комбінатах BF-BOF. І вони цієї конкуренції не витримують.

У першій половині липня пропозиції саудівських заводів по товарній заготівлі знаходилися на рівні $496/т EXW (після зниження на $16/т в порівнянні з червнем). Тоді як китайські імпортери були готові поставляти по $456-465/т SFR. Тому якщо комусь і треба терміново вводити СВАМ, то це GCC, а не Євросоюзу. У такому випадку «зелена» трансформація металургії Затоки може значно прискоритися. Також ситуація може кардинально змінитися, якщо Саудівській Аравії (а слідом за нею і решті країн GCC) вдасться досягти мети щодо зниження вартості виробництва «зеленого» Н2 нижче $2/кг до 2030 р.

Ігор Воронцов