Як максимально використовувати потенціал ГЗК під час війни

Тільки комплексні рішення сприятимуть збільшенню постачань як на внутрішній, так і на зовнішній ринок

До війни гірничо-збагачувальний комплекс України налічував 11 підприємств, які виробляли 84 млн т залізорудної сировини (концентрат, окатиші, аглоруда) та забезпечував роботою понад 60 тис. людей. Але війна суттєво змінила ситуацію. Україна втратила контроль над Запорізьким залізорудним комбінатом. Інші залізорудні підприємства були вимушені суттєво знизити виробництво, або навіть зупинитися.

У 2022 р. на підконтрольній Україні території десять працюючих залізорудних комбінатів виробили 30 млн т залізорудної сировини. На цих підприємствах працювали минулого року понад 55 тис. осіб. Тобто, незважаючи на скорочення виробництва на дві третини, гірничо-збагачувальні комбінати зберегли більшість працівників, регулярно виплачуючи їм заробітну плату і надаючи додаткову підтримку.

У 2023 р. ситуація в галузі продовжує погіршуватися. За перше півріччя виробництво залізорудної сировини на рівні підприємств скоротилося на 30-50% р./р. Гірничо-збагачувальні комбінати працюють в середньому на 30-40% від потужності.

Скорочення виробництва негативно впливає на експорт та податкові надходження до державного бюджету.Зокрема, за 9 міс. 2023 р. експортовано 13 млн т залізорудної сировини, а за підсумками року цей показник може скласти 17 млн т. Це майже на 30% менше, ніж рік тому.

У 2023 р. держава очікує надходження $95 млн у вигляді рентних платежів за видобуток залізної руди. Це на 65% менше, ніж у 2022 р. Але з урахуванням інших податків і зборів, які сплачують гірничо-збагачувальні підприємства, сумарні податкові витрати галузі перевищать $530 млн.

Складне становище українського залізорудного сектору пояснюється декількома чинниками, більшість з яких напряму пов’язані з війною.

По-перше, блокада українських портів Чорного моря унеможливила експортні постачання до традиційних ринків збуту – Китаю і країн Близького Сходу та Північної Африки (MENA). Припинення постачань до Китаю призвело до втрати 19,1 млн т експорту залізної руди. Відсутність постачань до країн MENA – це втрата 1,8 млн т експорту.

По-друге, Україна втратила два великих металургійних комбінати у Маріуполі, а ті підприємства, що продовжують працювати на підконтрольній території, зменшили виробництво чавуну й сталі. Відповідно, скоротилося внутрішнє споживання залізної руди – за нашими оцінками, майже на 30 млн т на рік (у порівнянні з довоєнним часом).

По-третє, ринок ЄС для вітчизняних виробників є чи не єдиним напрямком експорту, що лишився, І на цьому ринку відчутна конкуренція з іншими постачальниками, зокрема з РФ. Зростання транспортних витрат для українських виробників погіршило їх конкурентну позицію. У 2022 р. європейські виробники імпортували з України 12,9 млн т залізної руди, у той час як з інших джерел – ще 98,0 млн т. У тому числі ЄС імпортував 2,8 млн т залізної руди з Росії.

Четверте, на європейському ринку наразі переважають депресивні настрої через підвищені ризики в економіці, спричинені підняттям процентних ставок Європейським Центробанком. Виробництво сталі у ЄС за 9 міс. 2023 р. скоротилося на 9,1% у порівнянні з попереднім роком. Відповідно, стан європейського ринку не дозволяє сподіватися на збільшення постачань залізорудної сировини.

П’яте, ще у червні 2022 р. Україна втратила контроль над Запорізьким залізорудним комбінатом, який був захоплений російськими військами. У 2021 р. це підприємство виробило 4,6 млн т аглоруди. Вже у серпні 2022 р. комбінат почав відвантажувати руду металургійним підприємствам на неконтрольованій території Донецької та Луганської області. Окупаційна адміністрація поставила мету довести виробництво залізної руди на комбінаті до 3 млн т у 2023 р., а у 2025 р. – збільшити до 5 млн т.

Гірничо-збагачувальний комплекс зіткнувся з проблемами, які раніше не виникали. Тому, вочевидь, немає простого рішення, яке поліпшило би ситуацію. Давайте розглянемо сценарії, які сприяли би збільшенню завантаження залізорудних комбінатів, що, у свою чергу, позитивно вплинуло б на українську економіку загалом:

• Збільшення внутрішнього попиту на сталь, а відповідно, і залізну руду. Можливо досягти за рахунок інвестицій у відновлення інфраструктури, створення нових промислових підприємств з участю іноземних інвесторів, локалізації виробництва деяких компонентів на існуючих підприємствах. Найбільшим стримуючим фактором для активної реалізації цього сценарію є військові дії.
• Розблокування повноцінної роботи морських портів. Це дозволило би збільшити обсяги експорту, зокрема, за рахунок розширення переліку потенційних ринків. Цей варіант потребує участі держави з точки зору надання гарантій безпеки і механізму страхування ризиків, щоб зацікавити судновласників заходити в українські порти навіть у військовий час. На сьогодні, опрацьований коридор постачань з українських портів Чорного моря не може суттєво змінити ситуацію, враховуючи вартість страхування та інші проблеми.
• Поліпшення залізничної логістики з ЄС. Цей напрям дій може дозволити збільшити обсяги експорту за рахунок збільшення пропускної спроможності прикордонних переходів. Хоча треба сказати, що за півтора роки, що минули, не зроблено нічого в цьому напрямку. Враховуючи ускладнення схем логістики і збільшення транспортних витрат, потрібно шукати варіанти для стримування зростання залізничних тарифів в Україні, щоб хоча б таким чином підтримати конкурентоспроможність українських виробників на зовнішніх ринках.
• Введення санкцій на постачання залізної руди з Росії. У разі прийняття такого рішення Єврокомісією, є вірогідність, що українські виробники зможуть збільшити експорт залізорудної продукції для заміщення російських поставок.
• Зростання споживання української залізної руди у ЄС – може відбутися за рахунок того, що європейські металургійні компанії надаватимуть перевагу закупівлі руди з України. Реалізація цього сценарію напряму залежить від збільшення логістичних можливостей щодо експорту з України, оскільки сьогодні це є стримуючим фактором.

Також зростанню експорту в ЄС сприяла би спільна робота європейських сталевих заводів з українськими виробниками залізорудної продукції в рамках вертикальної інтеграції. Такий варіант міг би відбутися, якби угорський уряд дозволив би Метінвест Холдингу придбати завод Dunaferr. У разі включення Dunaferr до складу Метінвесту, Україна могла би збільшити експорт залізної руди на 1,2 млн т на рік (з урахуванням того, що Dunaferr працював би лише на одній доменній печі, оскільки друга знаходиться у неробочому стані). У разі відновлення роботи другої доменної печі, експорт залізної руди збільшився б на 2,4 млн т на рік. Такий обсяг експорту співставний з річними обсягами виробництва одного гірничо-збагачувального комбінату (або двох, якщо говорити про невеликі підприємства).

Поточні проблеми гірничо-збагачувального комплексу потребують комплексних рішень, що допоможуть збільшити завантаження українських підприємств. Тобто певні успіхи щодо збільшення продажів мають обов’язково супроводжуватися заходами щодо покращення логістичних спроможностей, що забезпечать експорт продукції з України, передусім до Європейського Союзу, що залишається основним торговельним партнером з початку війни.

У металургійній сфері Україна та ЄС стали партнерами ще до війни, оскільки українські залізорудні підприємства були традиційними постачальниками для європейських металургійних заводів. У контексті «зеленого» переходу ця співпраця поглиблюватиметься – європейські заводі потребують сировини для виробництва заліза прямого відновлення (DRI), а українські підприємства можуть цю сировину постачати. Але для практичної реалізації такого співробітництва потрібні умови, що сприятимуть експорту української продукції.