Промисловість падає. Хто має взяти за це відповідальність?

Уявіть, що директор приватної компанії приходить до акціонерів і каже: «На світовому ринку спад. Ми втрачаємо позиції. Я не винен. Давай почекаємо». Уявити таке складно. Його найняли, щоб він вирішував такі проблеми. Не може вирішити? Заяву на стіл! У бізнесі саме так і відбувається.

Але на державному рівні подібні ситуації чомусь є звичними. Міністр економіки Тимофій Милованов заявляє:

«Падіння промисловості – це не наша вина, а світовий тренд падіння цін».

[У листопаді 2019 року українська металургія виробила найнижчий за всю історію незалежності обсяг сталі. Уже в грудні цей антирекорд оновиться. Профільна асоціація «Укрметалургпром» спрогнозувала, що в 2020 році виробництво сталі в Україні знизиться з 21,1 млн т до 20,5 млн т, тобто майже на 3%. Це серйозний спад. – Ред.]

Як бути в такій ситуації? Чекати, поки світова кон’юнктура зміниться, або щось робити?

Всесвітня асоціація сталі каже, що близько 70% виробленої в світі сталі йде на будівництво будівель, інфраструктури і транспорту. До 2050 року населення планети збільшиться ще на 2,7 млрд людей. З огляду на сучасний рівень урбанізації, потреба в сталі буде тільки збільшуватися.

Якщо говорити про цифри, то з 1990 до 2018 року світове виробництво сталі зросло з 770 млн т до 1800 млн т. Так, це сталося переважно за рахунок Китаю – він забезпечив 83% приросту. Але ж ще в 1990 році виробництво сталі в Китаї становило лише 66 млн т. Україна на той момент виробляла 54 млн т.

Що ми маємо сьогодні? 928 млн т в Китаї за підсумками 2018 року, і лише 21 млн т – в Україні.

Яким чином Китаю вдалося настільки збільшити виробництво? Поки Україна сліпо вірить у приватизацію, Китай за рахунок держпідприємств зміг побудувати одну з найбільших економік світу.

Як ви знаєте, на початку свого економічного розвитку та урбанізації, Китай масштабно збільшив фінансування створення внутрішньої інфраструктури. Та й зараз він багато інвестує. І для розвитку цієї інфраструктури використовувалася внутрішня металургійна галузь.

До речі, тут не варто критикувати Китай. Такі самі методи використовують США й по сьогодні.

Згодом Китай почав масово інвестувати в інфраструктурні проекти в усьому світу. І виконавцями цих підрядів були ті самі китайські компанії, які використовували китайську сталеливарну продукцію.

Так, безумовно, в Китаї все контролюється державою. Найбільші китайські сталеливарні компанії – як BaoSteel, WISKO, AnSteel, Hesteel – контролюються державою через Комісію з нагляду і управління державними підприємствами (SASAC). Дуже часто ці компанії, що мають значну фінансову підтримку держави, є інструментом для досягнення політичних цілей. При цьому вони не лише ігнорують такі базові ринкові сили, як прибутковість, але й активно застосовують ціновий демпінг, низький курс юаня, щоб збільшити експансію на зовнішніх ринках.

І ось ця політика Китаю привела до торговельної війни й нинішніх трендів на зовнішніх ринках.

Словом, проблема відома. Тільки замість вирішення цієї проблеми наші чиновники пішли звичним для себе шляхом – зайнялися пошуком винуватих. І намагаються зняти із себе відповідальність за все, що відбувається.

Які уроки може винести Україна з китайського досвіду?

1. Масштабне державне фінансування будівництва і модернізації інфраструктурних проектів.
2. Будівництво індустріальних парків, зон обробки експорту для залучення іноземних інвесторів.
3. Виділення пріоритетних галузей з великим потенціалом експорту і створення податкових і фінансових стимулів для цих галузей. (При цьому запровадити необхідну вимогу про локалізацію виробництва.)
4. Для всіх охочих взяти участь у держтендерах запровадити вимогу про мінімальну 50%-ву локалізацію виробництва.
5. Запуск фінансування експорту.
6. Більш активні інтервенції центробанку з метою утримання валютного курсу.

Усі ці заходи дадуть можливість створити внутрішній ринок, необхідний для стабілізації промисловості.

Текст публікується з дозволу автора

Оригінальну версію читайте тут