Exclusive Кінець вільної торгівлі металобрухтом у світі?

Запровадження обмежень на експорт брухту стає новою тенденцією

Повний текст дослідження GMK Center «Обмеження на експорт брухту у світі 2025» можна переглянути за посиланням.

План дій ЄС щодо сталі та металів (the EU Steel and Metal Action Plan), затверджений у березні 2025 р., передбачає, що Європейська Комісія до 3-го кварталу 2025 р. розгляне можливість запровадження додаткових обмежень на експорт брухту. Сама ідея обмеження експорту брухту не є новою для ЄС – у березні 2024 р. Європейська Рада ухвалила зміни до Регламенту про перевезення відходів (Waste Shipment Regulation), які обмежують експорт безпечних відходів, включаючи брухт, до країн, що не входять до ОЕСР. Нові правила експорту набудуть чинності у травні 2027 р. і діятимуть як технічний бар’єр, оскільки країни, що не входять до ОЕСР, але подали відповідні документи, зможуть продовжувати імпорт брухту з ЄС.

Включення питання обмежень на експорт брухту до Плану дій ЄС щодо сталі та металів стало можливим після обговорення між місцевими зацікавленими сторонами. Це обговорення досить схоже на обговорення щодо обмежень на експорт брухту в Україні. З одного боку, європейські металургійні асоціації наголошують на необхідності утримувати брухт в ЄС для його переробки всередині країн блоку, оскільки брухт розглядається як стратегічний ресурс для декарбонізації. Відповідно, необхідно забезпечити достатні постачання брухту для внутрішніх потреб.

Європейські металургійні асоціації навіть обговорюють «витік металобрухту» (scrap leakage) як окреме явище. Металобрухт замість місцевого споживання експортується до третіх країн, деякі з них надають субсидії на розширення потужностей з його переробки, спотворюючи конкуренцію на ринку та сприяючи глобальному надлишку сталеливарних потужностей. Виробники сталі в таких третіх країнах можуть дозволити собі платити вищі ціни за брухт, що і призводить до його «витоку». Така ситуація ставить під загрозу європейський зелений перехід та декарбонізацію.

З іншого боку, представники збирачів металобрухту – EuRIC (European Recycling Industries’ Confederation) та BIR (Bureau of International Recycling) – виступають проти будь-яких обмежень на експорт металобрухту, стверджуючи, що такі заходи шкодять підприємствам, що займаються збором металобрухту, в усьому світі. Європейські виробники сталі добре забезпечені металобрухтом, і його наявність не є проблемою: 80% зібраного брухту використовується всередині країн блоку, а решта експортується через недостатній внутрішній попит. Отже, «витоку металобрухту» немає, а продовження його експорту необхідне для підтримки брухтозаготівельного бізнесу.

Якщо поринути у питання глибше, то ця дискусія стосується не лише інтересів різних зацікавлених сторін, але й фундаментальних питань попиту та пропозиції брухту. Прогнозується, що світовий попит на сталевий брухт зросте майже на 50% до 2050 року. У міру того, як металургійна промисловість впроваджуватиме заходи декарбонізації, очікується, що виробники сталі в основних регіонах, де утворюється брухт, у т. ч. в ЄС та США, збільшуватимуть його споживання. Водночас використання брухту в провідних країнах-виробниках сталі, таких як Китай та Індія, також зростатиме.  Європейські та інші країни висловлюють стурбованість щодо доступності вітчизняного брухту для задоволення внутрішніх потреб на тлі зростання попиту на брухт у світі.

Ці побоювання підтверджуються деякими прогнозами. Наприклад, Boston Consulting Group вважає, що зростання світового попиту на металобрухт випереджатиме зростання світової пропозиції брухту. В результаті ринок брухту може зіткнутися з дефіцитом у 15 млн т у 2030 р. замість профіциту, який спостерігається зараз (9 млн т).

За нашими оцінками, у 2023 р. світове споживання брухту становило 650 млн т. Лише 15% цього обсягу було поставлено через світову торгівлю (експорт та імпорт). 54% світового попиту на брухт задовольняється за рахунок місцевих торговельних поставок. Зважаючи на ефективність процесів виробництва сталі, немає великого потенціалу для збільшення утворення брухту на металургійних заводах. Отже, місцеві поставки залишатимуться основним потенційним джерелом задоволення попиту на брухт у майбутньому, тому різні країни вже висловлюють стурбованість щодо необхідності забезпечити достатні внутрішні поставки брухту та уникнути збільшення його експорту.

Також плани декарбонізації європейських виробників сталі значною мірою базуються на будівництві нових електродугових потужностей. Враховуючи публічно оголошені проекти, очікується, що потужності електродугових печей в ЄС зростуть щонайменше на 60% порівняно з 2024 р. Для Європейської комісії це може бути додатковим аргументом на користь запровадження нових обмежень на експорт брухту.

Запровадження обмежень на експорт брухту в ЄС (головному його експортері) стане поштовхом до запровадження аналогічних обмежень в інших країнах. У цьому випадку кількість обмежень на експорт брухту зростатиме. Запровадження обмежень на експорт брухту для досягнення кліматичних цілей або цілей циркулярної економіки може стати новою нормою. Крім того, обмеження на експорт брухту можуть стати інструментом підтримки конкурентоспроможності місцевої «зеленої» металургії. Різниця між місцевими та світовими цінами на брухт може стати звичною, тоді як брухт поступово втрачатиме статус експортного товару.

Україна має власну історію введення обмежень на експорт брухту (квоти, мита, ліцензування). Є різні думки щодо їх необхідності та впливу на економіку. Зараз Міністерство економіки України розглядає можливість запровадження нульової квоти на експорт брухту. Очевидно, що прийняття рішень щодо будь-яких обмежень на експорт брухту має базуватися на консультаціях з різними українськими стейкхолдерами, щоб захистити інтереси української економіки.

З іншого боку, українська влада також повинна враховувати європейський та глобальний контекст. Україна є гравцем на світових ринках сталі та металобрухту, тому українська економічна політика повинна враховувати довгострокові тенденції на цих ринках. Україна також має намір стати членом ЄС. Фактично, Україна вже є частиною європейського економічного простору, тому українське законодавство має бути узгоджене з європейською політикою, щоб полегшувати подальшу європейську інтеграцію.