Цілі державної екологічної політики України є нечіткими

Сьогодні в умовах світової кризи між державами посилюється боротьба за інвестиції. Вона, в принципі, ніколи не припинялася, але зараз максимально загострюється.

На жаль, Україна в цій боротьбі, м’яко кажучи, далека від лідерських позицій. Попри прогрес, досягнутий упродовж останніх років, Україна в рейтингу інвестиційної привабливості перебуває на 64-му місці. Ми програємо таким країнам, як Руанда (38-ме місце), Кенія (56-те місце) і навіть Косово (57-ме місце).

Одним з інструментів боротьби за інвестиції є державне еколого-економічне регулювання, або екологічна політика. Усім відомо, що економіка й екологія мають різноспрямовані вектори. Будь-яка економічна активність більшою чи меншою мірою впливає на довкілля.

Тому класичної метою державної екологічної політики є балансування економічного зростання й техногенного впливу на природу – сталий розвиток.

Щоб зрозуміти, чи ефективне в нашій країні еколого-економічне регулювання, потрібно поставити прості запитання. Чи задоволені ми екологічною ситуацією в країні? Чи задоволені ми економічною ситуацією в країні? Чи вважаємо ми, що економічне зростання й техногенний вплив в нашій країні збалансовані? Напевно, більшість з нас відповість на ці питання «ні».

Хтось вважає, що держава занадто жорстко підходить до екологічного регулювання, а хтось – навпаки впевнений, що занадто м’яко. У цій колонці я спробую відповісти на питання, що потрібно робити, щоб наша екологічна політика була ефективною.

Природоохоронне законодавство України формувалося наприкінці 1990-х – початку 2000-х років. Під час формування екологічних нормативів не враховувався поточний стан промислового комплексу, а також не був продуманий процес екологічної трансформації з наявного стану в цільовий. Величезна кількість державних екологічних програм мали виключно формальний характер. У результаті екологічна модернізація промисловості впродовж останніх 20 років була хаотичною і залежала переважно від усвідомленого ставлення та планів власника бізнесу.

Ситуація отримала новий імпульс розвитку після ратифікації у 2014 році Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Україна на державному рівні взяла курс на зближення природоохоронного законодавства й політики ЄС у сфері охорони довкілля.

Однак далі цього справа майже не зрушила. Конкретні екологічні цілі досі нечіткі. Наприклад, за дивним збігом обставин, у Законі «Про державну екологічну політику України на період до 2030 року», ухваленому в 2019 році, Угода про асоціацію взагалі не згадується. Тобто імплементація Угоди офіційно не є нашою стратегічною метою?

Наведу ще приклади:

• у 2019 році ухвалено Закон про моніторинг, звітність та верифікацію викидів парникових газів, але досі не визначений уповноважений державний орган у цій сфері й не прийняті підзаконні акти;
• заявлено перехід на екологічне регулювання на основі довідників найкращих доступних технологій і методів управління (НДТМ), але офіційного перекладу цих довідників немає;
• планується запуск системи торгівлі викидами парникових газів замість вуглецевого податку, але знов-таки незрозуміло, коли й у якому форматі.

На сьогодні промисловість опинилася в ситуації, коли цілі та вектори державної екологічної політики є нечіткими, але вже точно зрозуміло, що чинні вимоги замінять новими. За таких умов інвестувати в екологічну модернізацію щонайменше ризиковано.

Водночас відсутній конструктивний діалог між державою й бізнесом про план переходу на нові екологічні норми. Наприклад, у європейських країнах екологічна модернізація здійснювалася протягом тривалого періоду – від 10 до 20 років – й активно фінансувалася за рахунок державних коштів. Позиція української влади менш ефективна – наша справа запровадити вимоги, накласти штрафи, зібрати податки на забруднення, а як виконати ці вимоги – нехай бізнес розбирається сам.

Таким чином, чинна державна екологічна політика точно не допомагає нашій країні конкурувати за екологічні інвестиції. Для реалізації ефективної екологічної політики слід проводити довгострокову системну роботу. Але для початку можна зробити хоча би п’ять простих кроків:

1. Офіційно затвердити на законодавчим рівні конкретні екологічні вимоги, передбачені Угодою про асоціацію Україна-ЄС.
2. Сформувати та погодити з усіма галузями промисловості реалістичний (наголошую, реалістичний) план переходу на нові екологічні вимоги та найкращі світові практики.
3. Визначити потребу у фінансуванні для здійснення екологічної модернізації та її джерела. Розробити і впровадити фінансові інструменти підтримки та стимулювання екологічної модернізації за аналогією з європейськими практиками. Без масштабної державної підтримки екологічна модернізація затягнеться на довгі роки.
4. Імпортувати в Україну найкращі доступні технології та забезпечити їх впровадження.
5. Забезпечити прозорий контроль за виконанням плану екологічної модернізації.

Наразі ж заклики з боку влади активізувати екологічну модернізацію звучать як фраза зі старого анекдоту: «Копайте тут і тут, а я поки що піду дізнаюся, де треба було».