Exclusive Сім викликів української металургії в 2025 році та погляд у майбутнє

Українським виробникам сталі потрібен доступ до європейського фінансування, щоб забезпечити зелений перехід у майбутньому

Ознайомитись з дослідженням «Opportunities for rebuilding for iron&steel industry of Ukraine» підготовленим для OECD Steel Committee можна за посиланням.

Гірничо-металургійний комплекс залишається ключовою частиною економіки України. У 2024 р. компанії сектору сформували 7% ВВП країни та 15% усього експорту товарів. Незважаючи на війну, металургійні компанії продовжують інвестувати — близько 20% усіх інвестицій в промисловості України надходить саме з металургії.

Однак, галузь значно постраждала через війну. Україна втратила контроль над основними металургійними заводами на окупованих територіях, зокрема в Маріуполі. За останні 11 років загальні сталеливарні потужності України скоротилися на дві третини. І сьогодні металургія продовжує боротися з серйозними викликами.

1. Високі ціни на електроенергію. Однією з головних проблем є високі ціни на електроенергію. Україна повністю залежить від імпорту електроенергії з ЄС. 70% енергетичної системи України було зруйновано внаслідок російських атак, тому Україні доводиться імпортувати більше енергії з Європи і ціна імпорту тепер визначає внутрішню ціну. В результаті, за останній рік ціни на електроенергію в Україні подвоїлися. Тим часом, 93% сталі в ЄС виробляється в країнах з нижчими витратами на енергію, ніж в Україні. Це знижує конкурентоспроможність українського експорту гірничо-металургійної продукції. Високі ціни на електроенергію завдають найбільших збитків виробникам залізорудного концентрату, оскільки електроенергія становить 60% їхніх виробничих витрат. В результаті може скоротитися як виробництво, так і експорт залізної руди з України, особливо до Китаю.

2. Дефіцит працівників. Ще однією великою проблемою є дефіцит кадрів. Від 15% до 20% працівників металургійної промисловості мобілізували. Багато людей бояться працювати у великих компаніях, оскільки це збільшує ризик мобілізації. Зміни до законів про мобілізацію часто спричиняють хвилі звільнень працівників. Компанії наймають жінок, працівників старшого віку та ветеранів, але цього недостатньо. Нестача робочої сили — це не лише проблема сьогодення, вона може обмежити і майбутнє зростання економіки України.
3. Високі логістичні витрати. Логістичні витрати також суттєво зросли: поточні ставки фрахту щонайменше вдвічі вищі, ніж до війни. Україна відкрила морський експортний коридор, що допомогло збільшити експорт, але пропускна здатність цього маршруту обмежена. Не всі порти функціонують, а судноплавство не повністю безпечне на тлі воєнних ризиків. Також “Укрзалізниця” планує вкотре підвищити тарифи на перевезення — на 35-40% для вантажів ГМК. Це не додає конкурентоздатності вітчизняним виробникам.
4. Неможливість конкурувати з російським металом в ЄС. Незважаючи на всі санкції, ЄС продовжує купувати російську металургійну продукцію. Минулого року Європейський Союз імпортував з Росії 1 млн т чавуну та 3,3 млн т сталевих напівфабрикатів. Російські виробники користуються дешевими енергоресурсами та не мають жодних логістичних обмежень, тому українські компанії не можуть конкурувати з російськими. Європейські споживачі могли б купувати чавун з України, підтримуючи нашу економіку, але багато хто віддає перевагу закупівлям у Росії. ЄС за підсумками січня-лютого 2025 року імпортував 1,35 млн т (+71,4 р./р.) металургійної сировини російського походження на суму €535,2 млн (+47,3% р./р.).
5. Дефіцит коксівного вугілля. Окрім усього іншого, Україна також стикається з серйозною нестачею коксівного вугілля. У січні 2025 р. шахтоуправління «Покровське», провідний виробник коксівного вугілля в країні, призупинила роботу. Минулого року її частка на внутрішньому ринку досягла 66%. Тепер Україні потрібно буде імпортувати 2,5 млн т коксівного вугілля або коксу, щоб підтримати стабільні обсяги виробництва сталі. Технічно це можливо та імпорт вже збільшується, але це збільшує виробничі витрати, що додатково погіршить конкурентоспроможність українських виробників сталі.
6. Торгівельні обмеження на експорт української металопродукції. Наразі діє 28 обмежень на експорт української сталевої продукції. Чверть з них була запроваджена понад 20 років тому та є неактуальною. Ситуація змінилася – українські металургійні компанії не можуть наводнити ринки своєю продукцією чи завдати шкоди місцевій металургійній промисловості, тому необхідно провести перегляд чинних торговельних обмежень.
7. Вуглецевий прикордонний податок в ЄС (CBAM) є ще однією великою загрозою. Від нього металургійна галузь постраждає найбільше: через CBAM Україна до 2030 року може щорічно втрачати $1,6 млрд від експорту сталі. Українським компаніям терміново потрібно інвестувати у скорочення вуглецевих викидів, але вони не можуть цього робити. Поточним пріоритетом є виживання. Під час війни неможливо запускати великі зелені проєкти чи залучати фінансування під них. Україна сподівається отримати звільнення від вимог щодо CBAM. Чинний регламент містить пункт про «форс-мажор», який може застосовуватися, враховуючи руйнівний вплив війни. Але звільнення не може бути надано автоматично – уряд України має звернутися до Європейської Комісії, щоб пояснити необхідність спеціального підходу в рамках CBAM для українських експортерів.

Погляд у майбутнє

Конкурентоспроможність металургійного сектору України може покращитися після війни, особливо завдяки інвестиціям в енергетичний сектор. Атомна електроенергія виглядає пріоритетом. Вона дешева, низьковуглецева та відповідає європейським кліматичним цілям. Розвиток атомної енергетики може зробити Україну центром енергоємних галузей промисловості, які можуть виробляти низьковуглецеву продукцію.

У майбутньому Україна може стати основним постачальником залізної руди, придатної для виробництва заліза прямого відновлення (DRI). Воно користуватиметься високим попитом, оскільки Європа декарбонізує свій металургійний сектор. Україна також може постачати низьковуглецеве гарячебрикетоване залізо (HBI), що вигідно для європейських електрометалургів на фоні потенційного дефіциту металобрухту. Україна також може постачати низьковуглецеву сталеву продукцію для Європи.

Українські металургійні компанії вже планують це зелене майбутнє. Наприклад, «Метінвест» збирається побудувати два DRI-модулі в Україні, річною потужністю 2,5 млн т кожен. Вони постачатимуть DRI на нові електродугові комплекси заводів «Запоріжсталь» та «Каметсталь».  «АрселорМіттал Кривий Ріг» також може піти аналогічним шляхом – перейти з доменного и конвертерного виробництва на електродугове виробництво сталі з використанням DRI.

За нашими оцінками, загальні капітальні витрати, необхідні для реалізації вже оголошених проєктів «зеленої» металургії в Україні, становлять близько $11 млрд – близько $1500 на тонну сталі, виробленої минулого року. Ці проєкти будуть реалізовуватися лише за умови, що українські компанії отримають доступ до європейських інструментів «зеленого» фінансування, аналогічні до тих, які отримали європейські компанії. Завдяки цій підтримці українська металургія зможе стати важливою частиною європейського ланцюга низьковуглецевих поставок, що буде вигідно для всіх зацікавлених сторін, і особливо для європейської металургії.