Декарбонізація металургії потребує регулювання та цінових стимулів – аналітик

Декарбонізація металургійної галузі є ключовим фактором для досягнення глобальних цілей щодо нульових викидів CO2. Основними факторами, які сприятимуть інвестиціям в галузь та збільшенню споживання екологічно чистої сталі, є правове регулювання в поєднанні з ціновими стимулами, зазначає оглядач Reuters Клайд Рассел.

На металургію припадає близько 8% світових викидів вуглецю та близько 30% промислових викидів. Вирішальним фактором в переході на виробництво «зеленої» сталі є те, наскільки зростуть витрати на неї порівняно з поточними методами виробництва, й чи можна досить швидко наростити обсяги випуску.

Надбавка на низьковуглецеву продукцію покаже, чи погодиться ринок споживати «зелену» сталь, яка вартуватиме дорожче, ніж традиційна. Наприклад, на думку учасників галузевої конференції, яка відбулася в Австралії, премія може варіюватися від $0-150/т.

Як підрахували в університеті Монаша, «зелена» сталь, яку можна виробляти в Західній Австралії, коштуватиме приблизно $570/т, оскільки регіон має перспективи розвитку вітрової, сонячної генерації, а також водневих проєктів.

Водночас навіть невелика премія може зробити цю продукцію нежиттєздатною для більшої частини ринку, де мінімальні витрати є головним фактором споживання. Наприклад у Китаї єдиним сектором, який потенціально готовий платити навіть найбільшу премію за низьковуглецеву сталь, є автовиробництво, оскільки це лише незначно вплине на роздрібну ціну окремого транспортного засобу.

Проте, за даними S&P Global, у поточному році китайський автомобільний сектор використав 54 млн т сталі, що становить лише 6% від загального попиту в країні. Найбільшими споживачами металопродукції у країні є сектори нерухомості та інфраструктури, як у 2024-му вже спожили 518 млн т сталі, або 57% від загального обсягу. Такий рівень споживання у випадку застосування премії на «зелену» металопродукцію додасть до її вартості значні суми.

Що стосується Австралії, при рішенні переробляти свою залізну руду на DRI його потрібно було б додатково збагачувати до гарячобрекитованого заліза для вигіднішого і легшого транспортування. Країна могла б постачати цю продукцію на азійські меткомбінати (Китай, Японія тощо). Але для виробництва кінцевої низьковуглецевої металопродукції ці країни повинні мати доступ до «зеленого» водню або чистої електроенергії. Все це вимагає значних капіталовкладень, проте наразі Китай та інші країни Азії все ще будують доменні та киснево-конвертерні печі.

Тож єдиним способом стимулювати світовий перехід на «зелену» сталь, зауважує аналітик, імовірно, є відповідне регулювання, таке як транскордонні податки на викиди вуглецю. Проте досягнення глобальної згоди щодо такої системи буде складним завданням, оскільки азійські країни, що розвиваються, з великою долею імовірності будуть опиратися цьому кроку.

Нагадаємо, що декарбонізація сталеливарної промисловості, за прогнозом Fastmarkets, й надалі залишатиметься провідною темою у 2024 році. Вирішальне значення матимуть достатнє постачання екологічно чистого водню та енергії з відновлюваних джерел за конкурентними цінами.