У січні 2021 року виповнюється рік з того часу, як в Україні була представлена концепція «зеленого переходу». Цей документ передбачає майже повне припинення викидів парникових газів. Висловлюючись науковою мовою, економіка України має стати вуглецево нейтральною до 2070 року.

Це вкрай амбітна мета. Крім того, вона може бути небезпечною, тому що несе в собі ризики для економічного зростання. Підвищення екологічності промислових підприємств передбачає підвищену потребу в інвестиціях. Менше інвестицій у зростання, більше в екологічність. «Зелені» технології коштують дорого.

Також у результаті декарбонізації можливе погіршення конкурентоспроможності продукції. «Зелені» товари виробляти дорожче. Тому важливо дотримуватися балансу між екологічними цілями й економічним зростанням.

Тут показовим є приклад Європейської «зеленої» угоди для металургійної галузі – Green Deal on Steel. За даними EUROFER, європейська сталева галузь знизить викиди парникових газів на 55% до 2030 року, але для цього необхідний комплекс заходів з фінансової підтримки галузі та ряд регуляторних заходів. Зокрема, створення ринку для «зелених» товарів шляхом системи держзакупівель, реалізація заходів торговельного захисту, підтримка інвестицій в інноваційні рішення.

У чому результат цих заходів? Європейські металурги активно розробляють і досліджують нові технології для зниження викидів. Останній приклад – запуск пілотного проекту (HYBRIT) з використання водню в процесі виробництва заліза прямого відновлення. Це дасть змогу майже повністю уникнути викидів парникових газів у процесі виробництва сталі.

Виникає інше питання: де взяти водень у таких великих обсягах? Передбачається використовувати екологічно чистий водень, вироблений методом електролізу з використанням електричної енергії, отриманої з відновлюваних джерел. У цьому випадку виробництво водню для енергетики – це спосіб зберігання електроенергії, що було вузьким місцем у розвитку «зеленої» енергетики. Від вугілля Європа рішуче відмовляється.

Аналогічні процеси відбуваються у сфері транспорту. Субсидії зробили купівлю електромобілів доступнішою. І навпаки – стандарти викидів від автомобілів внутрішнього згоряння зробили традиційні автомобілі більш дорогими. Підвищується попит на такі товари, як літій, мідь, нікель, рідкоземельні метали. У довгостроковій перспективі знизиться попит на нафту, а відповідно, на цілий ряд продуктів і послуг для її видобутку й переробки.

Виходить, що застосування одних технологій тягне за собою по ланцюжку цілий ряд трансформацій в економіці. Змінюються ланцюжки створення вартості, створюються нові галузі, нові ринки, попит на одні товари зникає, на інші – різко зростає. Тобто підвищення «екологічності» призводить до структурної зміни економіки.

Чи готова Україна до таких трансформацій? З моменту прийняття Концепції «зеленого переходу» зроблено вже чимало. Наприклад, прийнято пакет документів для моніторингу, звітності та верифікації викидів парникових газів. Це створює умови для запуску в Україні системи торгівлі квотами. Також розроблено позиційний документ «Про участь України в Європейському зеленому курсі». Цей документ стане основою для співпраці між Україною і ЄС в екологічній сфері.

Також сьогодні з ініціативи уряду в Україні ведеться робота зі створення Національної економічної стратегії. Одним з векторів стратегії стане промисловість. І «зелені» технології – один з пунктів, який, як ми бачимо, стане важливим елементом української промисловості.

Приєднання до європейського «зеленого переходу» дасть Україні дуже багато. По-перше, це індивідуальний підхід до умов декарбонізації нашої економіки. По-друге, це дасть можливість уникнути бар’єрів під час експорту до ЄС, що актуально в рамках дискусії про впровадження спеціального фіскального інструменту (CBA), який перешкоджатиме експорту вуглецевоємної продукції. По-третє, очікується, що це відкриє для нас джерела фінансування.

Україна, як країна з економікою, що розвивається, не може бути лідером процесу декарбонізації. Лідерами цього дорогого процесу є найрозвиненіші країни світу. Тому, будучи частиною європейської «зеленої» угоди, Україна зможе запозичувати досвід ЄС. З огляду на той факт, що стратегічні документи з екологічної політики ми ще не розробили, то використовувати досвід Європи більш ніж логічно. Якщо ми ставимо собі цілі, аналогічні європейським, то доцільно використовувати ті самі інструменти, що і ЄС.

Європейці до екологічної політики підходять системно. Простіше кажучи – це політика противаг, «батога й пряника». Якщо десь є обмеження, то даються й інструменти, за рахунок яких можна вирішити цю проблему. Тобто, якщо посилюються стандарти або податкова політика, то водночас із цим працюють фінансові інструменти, субсидії, торгові бар’єри тощо. Для більшої ефективності ці заходи застосовують комплексно, що економить кошти й дає змогу уникнути провалів у пов’язаних між собою галузях. Для промисловості такий комплекс заходів називається «зелена» промислова політика.

«Зелена» промислова політика – це комплекс здійснюваних державою заходів, спрямованих на прискорення трансформацій економіки як з метою зниження шкідливих викидів, підвищення ресурсної ефективності, так і з одночасним підвищенням продуктивності та конкурентоспроможності.

«Зелена» промислова політика не лише дає змогу усунути ризики переходу до безвуглецевої економіки, а й може стати джерелом зростання економіки. Така політика передбачає стимулювання інвестицій в нові ефективні технології, створення нових робочих місць, створення нових ринків, просування експорту «екологічної» продукції та інше.

Декарбонізація створює ряд викликів і ризиків для економіки України. Але якщо підійти комплексно й розумно, без популізму, декарбонізація разом з використанням досвіду ЄС, може стати драйвером структурної перебудови нашої економіки. Це може бути відповіддю на питання, як нам позбутися спадщини застарілих технологій і статусу сировинного придатка.

Водночас декарбонізація – глобальний процес і глобальна гонка. Хто зайде на новий ринок першим, може отримати перевагу та лідерські позиції в майбутньому. Тому якщо країни, що розвиваються, прагнуть зберегти своє місце в глобальних ланцюжках створення вартості, вийти на нові ринки, то реалізація «зеленої» промислової політики – не опція, не міжнародні зобов’язання, не модна течія, а необхідність.

Оригінал матеріалу опублікований тут

Останнім часом проблема глобальної зміни клімату обговорюється як ніколи гостро. Пропонуються можливі шляхи її вирішення. Великі надії пов’язують зі скороченням викидів вуглекислого газу підприємствами промисловості та електроенергетики.

Металургія не може залишатися осторонь цих процесів, оскільки на неї припадає близько 5% світових викидів СО2. Недивно, що в рамках European Green Deal планується окремо розробити пропозиції щодо підтримки безвуглецевого виробництва сталі.

Водночас виникають логічні запитання: якими є реалістичні терміни декарбонізації? Хіба, враховуючи гостроту проблеми, не можна розв’язати цю проблему швидко? Чи зацікавлені металургійні підприємства в зниженні викидів чи вони всіляко перешкоджають посиленню екологічних стандартів?

Чи не на всі питання є однозначні відповіді. Металургійні підприємства, безумовно, прагнуть задовольняти потреби клієнтів і враховувати інтереси суспільства. Від обох сторін є запит на декарбонізацію, і металургійні заводи зацікавлені його задовольнити, але не все залежить від їхнього бажання. Розглянемо детальніше, чому.

По-перше, наразі відсутні зрілі технології декарбонізації, доступні для промислового використання. Розробки ведуться у двох основних напрямах:

В обох напрямах реалізуються пілотні проекти за участю провідних світових металургійних компаній (ArcelorMittal, ThyssenKrupp, Tata Steel, Voestalpine і ін.). Для досягнення комерційної зрілості ще потрібен час. За оцінками ArcelorMittal, повноцінне вловлювання та утилізація СО2 на металургійних комбінатах стануть можливими не раніше, ніж через 5-10 років. Впровадження проривних, принципово нових технологій виробництва (наприклад, із застосуванням водню) може відбутися в 2030-2035 рр.

По-друге, декарбонізація потребує значних інвестицій. За розрахунками Voestalpine, для впровадження прямого відновлення заліза воднем з виплавкою сталі в електродугових печах знадобиться €1 тис. інвестицій у перерахунку на тонну сталі. У разі необхідності будівництва установки електролізу для виробництва водню та вітрових електростанцій ця сума зростає до €4 тис. Не кожна компанія може здійснити такі інвестиції своїм коштом, тому питання джерел інвестицій у контексті декарбонізації – одне з найгостріших.

По-третє, декарбонізація призведе до зростання собівартості виробництва сталі і, відповідно, цін на кінцеву продукцію. За оцінками Voestalpine, в поточних умовах у результаті переходу на пряме відновлення заліза воднем собівартість зросте майже в два рази. Звісно, в перспективі цей розрив скоротиться за рахунок зниження цін на водень і «зелену» електроенергію. Наприклад, Agora Energiewende вважає, що в 2050 році собівартість виробництва сталі з використанням водню буде на 35-60% вищою, ніж зараз (з використанням сучасних технологій). Зрештою за декарбонізацію заплатять кінцеві споживачі, але наскільки вони до цього готові?

По-четверте, справжня декарбонізація формує додатковий попит на електроенергію з відновлюваних джерел. Декарбонізація електроенергетики є необхідною умовою для декарбонізації металургії, в якій «чиста» електроенергія необхідна для отримання водню, роботи електродугових печей, уловлювання та використання СО2. Наявні обсяги електроенергії з відновлюваних джерел очевидно не зможуть покрити додаткові потреби, а будівництво нових енергогенеруючих потужностей потребує часу та інвестицій.

По-п’яте, декарбонізація стикається з обмеженістю необхідних сировинних ресурсів. Зокрема, один з варіантів – перехід на електродугову виплавку сталі з брухту. Однак запаси брухту обмежені, заготовлюваної сировини недостатньо для задоволення наявного попиту на сталь.

По-шосте, з урахуванням усіх перерахованих вище факторів, виникають сумніви в тому, що зараз можна виробити достатньо «зеленої» сталі для забезпечення всіх потреб ринку. Отже, необхідно ще створювати умови, які зроблять виконання цієї мети реальним. У цьому випадку важливу роль відіграє державна економічна та екологічна політика.

По-сьоме, можливості кисневих конвертерів і електродугових печей з виплавки різних марок сталі відрізняються. Наразі незрозуміло, чи зможе електродугова виплавка сталі, яка вважається найбільш прогресивною технологією декарбонізації, забезпечити виробництво всіх необхідних марок сталі.

Декарбонізація металургії може йти різними шляхами. Остаточний вибір ще не зроблено, але вже точно видно, що декарбонізація – невідворотний процес. Його швидкість залежить від різних чинників, у тому числі від бажання учасників активізувати співпрацю один з одним. Прискорити декарбонізацію можна, наприклад, як це роблять в ЄС – шляхом системної державної політики. Це комплекс обмежувальних і, паралельно з цим, стимулюючих заходів. Але про це іншим разом.

Оригінал матеріалу опублікований на liga.net

Наша компанія цілковито поділяє цінності, на яких базується нова стратегія економічного зростання Європейського Союзу European Green Deal («Європейський зелений курс»). Однією із значущих стратегічних цілей компанії є досягнення вуглецевої нейтральності виробництва електроенергії до 2040 року, що повною мірою відповідає європейським підходам.

Група ДТЕК, зокрема компанія з торгівлі електричною енергією та енергоносіями Д.Трейдінг, уважно відстежує процес підготовки до впровадження в рамках European Green Deal нового фінансового інструменту, відомого як CBAM, Carbon Border Adjustment Mechanism (механізм коригування цін на викиди СО2 на кордонах ЄС). Інструменту, про який ми знаємо мало й водночас дуже багато.

З одного боку, CBAM залишається поки що ідеєю плати за викиди, пов’язаної з вуглецевоємними товарами, які поставляються до ЄС з країн, де немає ціни на викиди діоксиду вуглецю (вуглекислого газу, СО2) або ж ця ціна вважається надто низькою, щоб стимулювати учасників ринку до переходу на низьковуглецеві технології виробництва. CBAM при цьому може нараховуватися та стягуватися за різними моделями. З іншого боку, вже з’явилося розуміння на різних рівнях державної влади й бізнесу, що незабаром CBAM може істотно вплинути на міжнародну торгівлю: як на комерційні відносини ЄС з його партнерами, так і на торгівлю між третіми країнами.

Отже, основне завдання всіх зацікавлених сторін (ЄС та країн – партнерів ЄС, включаючи бізнес) – правильно спроектувати Carbon Border Adjustment Mechanism.

Важливо наголосити, що CBAM, про що від самого початку говорили представники Єврокомісії, є насамперед інструментом зовнішньої кліматичної політики ЄС, а його головна мета – стимулювати впровадження механізмів ціноутворення на викиди СО2 на національному, а потім регіональному і, можливо, глобальному рівнях.

Для досягнення цієї мети необхідна системна співпраця Єврокомісії із зарубіжними партнерами ЄС в межах «розширеного» European Green Deal.

Лише міжнародне співробітництво дасть змогу створити взаємовигідний Carbon Border Adjustment Mechanism, диференційований залежно від країни, статусу її відносин з ЄС, планів і динаміки впровадження механізмів ціноутворення на викиди діоксиду вуглецю за збереження прозорості процесу розроблення CBAM, його впровадження й застосування.

Обґрунтованим очікуванням є незастосування CBAM до країн, які в рамках домовленостей з Європейським Союзом взяли на себе зобов’язання впровадити відповідні європейські механізми ціноутворення на викиди СО2 – перш за все схему торгівлі квотами на викиди парникових газів (cap-and-trade, ETS).

Ідеться також про Україну, яка має впровадити ціноутворення на викиди діоксиду вуглецю на підставі Угоди про асоціацію з ЄС.

З погляду бізнесу, застосування CBAM до товарів і, відповідно, компаній із зазначених країн означало б додаткове фінансове навантаження на етапі підготовки до переходу до нового ціноутворення на викиди вуглекислого газу, з чим пов’язані певні транзакційні витрати. Таким чином, це суперечило б однієї з допоміжних цілей впровадження CBAM, тобто вирівнювання умов конкурування компаній з країн ЄС та країн, що не входять до Євросоюзу.

У такій ситуації застосування CBAM може призвести до зниження інтересу бізнесу до стимулюючого ціноутворення на викиди СО2 та щонайменше до зниження інтересу до інтеграції в ринки Європейського Союзу загалом.

Лише розроблення CBAM або комплексу заходів, які виконають роль цього інструменту кліматичної політики, в рамках співпраці і закордонними партнерами ЄС та із залученням експертної думки бізнесу дасть змогу уникнути сумнівів щодо недискримінаційного характеру нового інструмента та його відповідності міжнародному праву, зокрема принципам і правилам WTO/GATT. Це також запобігає виникненню низки складнощів, що можуть призвести до надмірних витрат у процесі розроблення та застосування Сarbon Вorder Аdjustment Мechanism, а в результаті – до неефективності цього заходу.

Повністю поділяючи цінності в основі «Європейського зеленого курсу», ДТЕК закликає до використання цього потенціалу спільних дій, беручи до уваги ще й той факт, що на найвищому рівні готовність співпрацювати з Європейським Союзом у рамках European Green Deal озвучує також уряд України.